він й одну заповітну мрію – відшукав свого молодшого брата Андрія, щоправда, під чужим прізвищем, але знайшов! Мама на небі всміхнулася. Знаючи, що всі наші листи «під опікою», Юрко навчився писати зрозумілою тільки для мене мовою. Про свої інші заповітні цілі він писав, що їх лишилося дві – знайти оте місце і подивитися в очі Симоновому сину. Про це Юрко часто говорив мені ще на зоні, тому було зрозуміло, що він узяв собі за мету знайти місце поховання матусі та відшукати юду, себто зрадника Клима, щоб подивитися йому в очі. Обидві цілі були недосяжні, принаймні в найближчі роки, але я відповідав Юркові, що на все воля Господня й іноді в житті стається таке, чого не сягає людська уява.
Примостившись у скверику на холодній лаві, я спершу уважно оглядаю конверт, особливо на смугах заклеювання, шукаючи слідів чужого втручання. Але нічого такого не помічаю. Чи вже навчилися це робити майстерніше, чи стомилося недремне око? Юрко навмисне пише такими закарлюками і слівцями, щоб читальник чужих листів добряче попомучився над розшифруванням його тайнопису. Спершу він оспівує своє благонадійне місто Червоноград, яке, спекавшись старої шляхетської назви Кристинопіль, розбудовується разом з вугільними копальнями, потім переходить до своєї скромної особи, яка трудиться на благо цього червоного града.
Я ціную його почуття гумору, схвалюю в’їдливий реверанс у бік можливого цензора, та за цими бадьорими рядками бачу не зразкового трудівника червоноградського комунгоспу, а зденервованого підлітка з чорним від вугільного пилу обличчям і запаленими очима, у яких світиться два його найпалкіших бажання – відшукати матусину могилу і знайти перевертня Клима. Зрештою Юрко Паєвський і сам знову нагадує в листі, що не відмовився від давніх двох цілей, які не дають спокою і вже стали для нього, як кажуть, ідеєю фікс, бо він часто ловить себе на тому, що може півдня проходити кімнатою від стіни до стіни, заклавши руки за спину.
«Хто-хто, а ви, друже, добре знаєте це ходіння».
Юрко теж усвідомлює, що дві його цілі – це справа далекої перспективи, тому треба берегти здоров’я, щоб дожити до тих днів. Але здоров’я підупадає, останнім часом підводять очі, і «ви, друже, чи й упізнали б мене в окулярах, які начепив я на свого цікавого носа».
Жук переходить на мою скромну персону, розпитує, як ведеться істинному козачині в козацькому місті, чи є ще пороги на Дніпрі, чи зберігся отой, що звався Ненаситець, і чи не знайшов я собі козачку з такою плахтою, що під неї можна сховатися від усього світу. Якщо ні, то треба поквапитися, бо нічого немає ліпшого за родину.
Погрівшись біля Юркового листа, я ховаю його у спідню кишеню плаща і ще якийсь час прислухаюся до голосу свого молодшого друга, якого не бачив майже двадцять років. Особливо мені подобається його порада знайти козачку з широкою плахтою. Наче це десять копійок, які можна знайти на дорозі. Одначе я не можу нехтувати настановою свого досвідченого друга, хай і молодшого на чотирнадцять літ. Тому підводжуся з нагрітого місця і йду прямісінько на «п’ятачок», де бідові «цьоці» торгують квітками. Вибираю п’я
