ти хочеш їхати по праву руку від мене, то їдь. Одолен потім може їхати по праву руку від тебе, де даватиме змогу шлях, щоб ти був посередині. А ти, Велиславе, Касто, Мікуле, Радміле та інші, їдьте за нами. А ви, сини Сміла, що так полюбляєте мчати вперед, вам не зашкодить, якщо ваші коні не так тяжко сапатимуть.
– Доведеться їхати трохи ступою! – гукнув хтось позаду.
Отож Вітіко став по праву руку від червоного вершника, а той, кого він назвав Одоленем, став знову-таки по праву руку від Вітіко, і кавалькада рушила, як і казав червоний вершник. Коли вже поїхали, він запитав:
– Ну, шкіряний, скажи, хто ти, звідки їдеш і куди прямуєш у такому вбранні?
– Цього я вам не скажу, – мовив Вітіко, – бо я не знаю, хто ви і які ваші наміри.
– З тобою ніколи кінця не дійдеш, – усміхнувся червоний вершник, – тепер ми вже повинні покаятись і сказати, хто ми. А потім ти або скажеш, хто ти, або й не скажеш. Той, хто їде по праву руку від тебе, – це Одолен, син Стржижа. Він хоче змінити увесь світ, отож було б шкода, якби ти проткнув йому зелений жилет чи серце, а він хотів убити тебе, бо ти кинув нам виклик. Було б шкода й тебе, твою молоду кров.
Вітіко глянув на чоловіка по праву руку від себе. Той їхав на чорному коні. Мав гарне смагляве обличчя, чорне волосся і очі. Був у зеленому вбранні, чорній шапці з чаплиною пір’їною, мав меч і мисливський ріг.
– Ну, шкіряний, – мовив він, – невже я справді схожий на розбійника, який прагне вбивати людей, що їздять отак самотою?
– Ні, – відповів Вітіко, – але ти міг би бути надто поквапним.
– Він такий і є, – докинув червоний вершник. – А тепер глянь на того, хто їде позаду мене, – розповідав він далі. – Це Велислав, він завжди каже, що вірний, проте не знає кому, він ще такий молодий, що навіть не почав бути вірним. Тож озирнись на нього.
Вітіко озирнувся. Велислав їхав на рудому коні, мав каштанове волосся і очі, брунатне вбрання, пір’їну шуліки на чорній шапці, меч і ріг.
– Що ж, я підозр не викликаю, – сказав він Вітіко.
– Так, – погодився той.
– А тепер, шкіряний вершнику, глянь просто назад, – казав далі червоний вершник, – це син Начерата, він завжди син Начерата і завжди буде сином Начерата.
– Таж озирнися! – гукнув чоловік позаду Вітіко.
Вітіко крутнувся трохи на коні й побачив чоловіка, що гукав. Він їхав на гнідому коні й був дуже гарним юнаком із білявим волоссям, синіми очима і рожевим обличчям. Одягнений у червоно-брунатне вбрання й чорну шапку з білою пір’їною, він мав меч і ріг.
– Я не загрожую нікому, – запевнив він Вітіко.
– Хіба що всім гарним дівчатам! – усміхнувся червоний вершник.
– Я міг би підтримувати шляхетну дружбу і з лицарем, наприклад, із цим шкіряним вершником, – мовив юнак.
– Може, а може, й ні, я тим часом ще не можу сказати, – стенув плечима Вітіко.
– А тепер іде другий ряд позаду нас, – пояснював далі червоний вершник. – Це Бен, його ще звуть Полководець,
