чекає слава, і тим більша слава, що більше труднощів нам доведеться подолати. Перемога справжня тільки тоді, коли перекидають гори, щоб дістатися до ворога.
– Та ти річку вип’єш, щоб дістатися до нього! – засміявся червоний вершник.
– Це було б надто повільно, – заперечив Одолен, – я кинуся з нашими людьми в річку й перепливу на той бік.
– Ми підемо туди, – крикнув той, кого червоний вершник назвав Беном, – бо ще не були там!
– А коріння і трави ми, звичайно, знайдемо, щоб мати приправи, коли будемо змушені пекти на вечерю борсука, – гукнув той, кого назвали Кастою.
– А ведмежі шкури привеземо жінкам і дівчатам, щоб мали м’якенькі укривала! – крикнув котрийсь син Сміла.
– Еге ж, твоїй матері, щоб ноги зігріла, – кинув Велислав.
– Коли-небудь ми поїдемо туди, – крикнув червоний вершник, – але день ще не можемо обрати, бо хтозна, що ми там знайдемо і чого зазнаємо, а старий Космас уже не живе, щоб латиною дорікати нам за наші звичаї і вихваляти давні часи.
– Поїдемо! – гукнув чийсь голос.
– Атож, поїдемо! – гукнув ще хтось.
– Авжеж! – гукнув третій.
– А наші звичаї – справжні чисті білі ягнятка супроти вовків, якими були ті звичаї давніше, – сказав червоний вершник, знову повертаючись на коні обличчям уперед. – Якби старий Космас не мав уже вісімдесятьох років, коли записав на багатьох пергаментах дії нашого народу, то б побачив, якими були ті давні: вони були лихі, а ми тепер добрі. А ти, шкіряний лицарю, вже чув про два великі роди нашої країни, які були такі великі, що не було більших від них і навряд чи буде коли-небудь більший?
– Я чув про багато родів цієї країни, – відповів Вітіко, – і не знаю, кого ти маєш на увазі.
– Тож слухай, – почав розповідати червоний вершник, – був колись у країні чоловік, що жив у замку Лібіц і мав синів та доньок і володів землями, які тягнулися впоперек князівства. Звали його Славник. Перед ним уже було багато Славників. Коли від спасіння світу ще не почався тисячний рік, один його син, що звався Войтех, був єпископом Праги. Він був другим у низці єпископів і прибрав собі ім’я Адальберт. Космас вихваляв його і написав про нього на пергаменті, що він був високого роду, мав гарну статуру, був привітним у спілкуванні, дотепним у житті і його всі любили. А ще за давніх часів жив чоловік на ймення Врш, від якого походять врші. Одного разу дружину одного врша заскочили під час перелюбу. Існував звичай, що жінка, винна в такому переступі, мала загинути від руки свого чоловіка. Та жінка втекла до Адальберта, покаялася, а щоб вона могла спокутувати свій гріх, Адальберт послав її до жінок монастиря Святого Георгія. Врші прибігли до Адальберта і шукали ту жінку. Не знайшовши, ганьбили Адальберта як злочинця і захисника перелюбу. А він сказав їм: «Я не перелюб захищаю, а перешкоджаю страхітливому звичаю, який суперечить християнству, що прагне не смерті грішника, а його поправи», аж тут проводир вршів кинувся до Адальберта й крикнув: «Тебе я не вб’ю, щоб ти не став мучеником, але твоїм братам і твоєму дому я згадуватиму це до
