сусіднім столом рудобородий простяг господареві кухоль із синіми квітами, щоб той знову наповнив його. Господар пішов із кухлем у дім.
Коли до столу вершника підійшов слуга й запитав про його бажання, вершник відповів:
– Накажи служниці, щоб вона водою, соломою і піском почистила трохи конячий жолоб.
Слуга дивився на вершника так, ніби не збагнув, чого той хоче, тому вершник пояснив:
– Я повинен тримати свого коня в чистоті, і тому помийте мені жолоб.
Слуга послав служницю, що принесла воду в коновці, потім солому та пісок і помила один із дерев’яних жолобів, які стояли перед заїздом замість ясел. Вершник підвівся з-за столу, придивлявся до її роботи і підказував їй. Коли служниця помила, той жолоб поставили перед його конем. Потім вершник сам узяв у руки плаский і видовжений заокруглений кошик, у якому слуга приніс вівса, струснув зерно і насипав частину, вимірявши долонями, коневі в жолоб. Коли кінь скуштував і став їсти, вершник знову пішов до столу, сів і дивився просто себе.
Коли минув певний час, вершник знову підвівся й пішов до свого коня. Ще раз насипав йому зерна і цього разу дав ще й сіна, яке приніс слуга. Потім стояв коло коня.
До вершника пішов один із двох чоловіків, які сиділи недалеко від нього. То був старший, уже з сивиною. Підступивши досить близько, заговорив до молодика:
– Оце гарний кінь, дужий і, певне, і мчить дуже прудко.
– Кінь добрий, і мені його прудкості вистачає, – відказав молодий вершник.
А старший чоловік за мить озвався знову:
– Ви тут не гнівайтесь на людей, якщо вони не тямлять, як ставитись до вас: адже вони не вчені. Сюди дуже рідко навідуються пристойні вершники, бо це аж ніяк не шлях для війська, тут немає сіл та містечок, які б торгували між собою всякою всячиною, а тутешні пагорби та ущелини не дають змоги воювати. Господар тут звичайний селюк, а далі йдуть самі ліси, де й люди не живуть. Але ви, звісно, приїхали не туди й не поїдете туди.
– Я задоволений харчем, який мені подали в цьому домі, – відповів вершник, – і овес добрий для мого коня, і сіно.
– Авжеж, – погодився чоловік, – але тут не вміють поштиво ставитись до шляхетних людей.
– Я не шляхетний, – мовив вершник.
– Тепер у цій війні багато може статися, – не вгавав чоловік. – Можуть їздити посланці та воїни і обирати шляхи й стежки, про які ніхто ніколи й не думав.
– Мені тільки селяни траплялися по дорозі, – заперечив вершник.
– Тоді ви, мабуть, приїхали з Пассау, – виснував чоловік.
– Коло цього заїзду сходиться багато доріг, – стенув плечима вершник.
– Це правда, – погодився чоловік. – Є лихі люди, які можуть підстерегти якогось посланця, щоб отримати винагороду. Є герцог Генріх, шляхетний, багатий і могутній чоловік, зять нашого покійного імператора, – нехай Господь навіки благословить імператора, – цей герцог має клейноди і не віддасть їх. Потім є король Конрад, ясновельможний
