style="font-size:15px;"> – Авжеж, бо ж я тутешня, – відповіла дівчина.
– Що ж, – сказав вершник, – якщо ти була там, то і я доберусь туди.
– А коли ти сьогодні спустишся з Трьох Сідал, – запитала дівчина, – то завтра поїдеш за своєю долею далі?
– Поїду далі, – підтвердив вершник. – А чому ти з трояндами?
– Невже я маю відповідати, коли мене запитують? – і собі запитала дівчина.
– Коли батько-мати запитують, ти повинна відповідати, – мовив вершник. – І коли хто інший чемно запитує, теж повинна, і повинна, якщо пообіцяла.
– Тоді я скажу не більше, ніж ти мені, – відповіла дівчина. – Я ношу троянди, бо хочу.
– А чому ти хочеш? – не вгавав вершник.
– Коли хочуть, причини не шукають, – відказала дівчина.
– Якщо людина розумна, її бажання завжди мають причину, – заперечив вершник.
– Неправда, – не погодилась дівчина, – бо на людину, буває, щось находить.
– Тож на тебе найшло заквітчатись трояндами? – запитав вершник.
– Не знаю, – мовила дівчина, – але коли ти більше розповіси про себе, то і я скажу більше.
– Багато тут не розкажеш, – зітхнув вершник. – Я маю матір, що живе в Баварії, мій батько помер, і я їду тепер у світ, щоб почати своє життя.
– Тоді і я тобі щось скажу, – полагіднішала дівчина. – Мої батько-мати живуть отам у будинку трохи вище. Ми б дійшли до нього, якби зайшли отут у ліс, звідки я вийшла з подругою, пішли лісом угору, аж поки почуємо струмок, потім повернули до струмка, а далі пішли вздовж нього вгору, і там нарешті побачимо луки і лани, а серед них будинок. Коло дому є сад із сонячного боку, а в саду росте багато квітів. А по той бік від дому тягнеться кам’янистий уступ до ялиць і на ньому росте багато диких троянд, я часто збираю їх там.
– То на тебе найшло сьогодні нарвати диких троянд? Для мене знак, що моя подорож буде вдала, – всміхнувся вершник.
– Я маю металевий обруч, у який залізають стеблинки троянд, – пояснила дівчина, – тож наламала сьогодні троянд, вставила в обруч, а обруч вдягла на голову.
– Ми ще трохи порозмовляємо, тож ходімо, – запропонував вершник, – трохи ближче до узлісся, звідки, як ти бачила, я вийшов. Там є камені, на яких можна сидіти. Тож ми б сіли на них і порозмовляли.
– Не знаю, чи я ще довго розмовлятиму з тобою, – відповіла дівчина, – але піду туди і посиджу трохи з тобою. Я знаю ті камені, я сама звеліла обтесати їх як сидіння. Влітку до полудня там дуже гаряче, та пополудні вже є затінок. А восени й до полудня там мило і затишно.
Обоє пішли на узлісся, звідки вершник вийшов до дівчини. Невдовзі підійшли до каменів, на яких вмощувався вершник, пробуючи, чи зручно на них сидіти. Вершник зупинився й наполіг, щоб дівчина сіла перша. Вона сіла на гладенький камінь. Вершник сів по ліву руку від неї на трохи нижчий камінь, тож тепер його обличчя було майже на одному рівні з її. Меча він поклав ліворуч від себе на плаский камінь. Обоє мовчали.
– Таж
