якого він піднімався, але на сході з тієї смуги виступали інші гірські гребені. Лука була очищена від кущів і каміння. Берта повернула тепер на стежку, що вела до будинку. Стежка була впорядкована й широка, по ній можна було б їхати навіть на возі. Пройшовши по стежці досить далеко, Берта і Вітіко, коли до будинку лишилося кількасот кроків, підійшли до місця для молитви перед червоною хижкою. Вона стояла край дороги дверима на схід до стежки. Двері хижки були замкнені, але вгорі був отвір, у якому виднів образ Богородиці, розмальований золотою, червоною, синьою та іншими барвами. За хижкою спинались угору чотири горобини. Берта стала навколішки на одну лаву й помолилася. Потім підвелася, й вони пішли далі. З ущелини долинав клекіт струмка, та й недалеко від хижки з трави на луці витікав ще один струмочок і невдовзі спадав униз.
– А у вас тут багато чистих веселих джерел, – мовив Вітіко.
– Тут є ще більше, праворуч і ліворуч, – сказала Берта, – вони течуть із Трьох Сідал та зі скель.
– А це той образ, про який ви розповідали мені? – запитав Вітіко.
– Так, це він, – кивнула головою Берта.
– А то ваш дім?
– Так, дім, – підтвердила дівчина.
Пройшовши трохи вздовж горобин, вони дійшли до будинку.
На схід від будинку лежав піщаний майданчик, а на південь – тягнувся сад. Будинок був дуже довгий. Був змурований із каменю і побілений вапном. Вікна, що тягнулися рівненьким рядочком, були захищені залізними штабами. Будинок був одноповерховий, але високий, і мав пласку покрівлю з численних великих каменів. На торці будинку, що виходив на піщаний майданчик, видніли окуті залізом двері. Крізь ті двері, що були незамкнені й піддалися легенькому натиску, Берта завела Вітіко в дім. Одразу за дверима був просторий передпокій, від якого тягнувся коридор уздовж усього будинку, а з передпокою Берта і Вітіко вийшли ліворуч в іще одну залу. Зала була велика, з чотирма вікнами вздовж торця будинку і шістьома вздовж фасаду. Підлога була з ялицевих дощок, стіни були побілені, а стеля була з морених грубих ялицевих колод, які забарвились у брунатний колір. На стінах висіла зброя, в кутках теж стояла притулена до стін зброя. Посеред зали стояв довгий буковий стіл.
На верхньому краї того столу сидів чоловік, що мав десь від сорока до п’ятдесятьох років. З-під його складчастого чорного плаща визирав світло-коричневий нижній одяг. На плащ спадало довге каштанове волосся. Перед ним стояло ще двоє чоловіків, і він розмовляв із ними.
– На луку Ґлур ідіть о п’ятій годині, – казав він, – тоді з половиною ви зможете впоратись.
– Авжеж, – мовив один із чоловіків.
– Ви повинні обстругати зрубаний ліс з сонячного боку і зміцнити кутки, – наказував він далі.
– Так, – мовив другий чоловік.
– Ну, а тепер ідіть і повідомте мені, коли зробите.
Чоловіки пішли до дверей і вийшли.
Чоловік, що сидів за буковим столом, тепер дивився на Берту і Вітіко двома великими синіми очима.
