свої жуп, де вони ховалися, коли надто могутній ворог плюндрував відкриту місцевість, на рівнині, – розповідав Генріх. – Вони будували ті фортеці в місцях, де були болота або де сходилися дві річки, щоб вхід був тільки з одного боку, який перекривали глибокими ровами. Але тепер, безперечно, і в богемів дещо змінилося, бо нові часи несуть із собою й нові звичаї.
– А я завжди думав, що там, де до крутої скелі підступає вода, яка тече або розливається навколо неї, тож ту скелю тільки ззаду пов’язує з суходолом вузенький перешийок, – сказав Вітіко, – можна спорудити добре житло, яке легко оборонити. Великий ліс, що не дає пройти численним ворожим загонам і не забезпечує їм харчу, теж може бути захистом.
– Тож так і збудовано цей дім, – підтвердив Генріх.
– Дитино моя, – озвалася Вюльфгільта, – ми жінки залежні й ніколи не знаємо, де житимемо, і те місце, де ми потім живемо з нашою родиною, таки подобатиметься нам.
Обід тривав недовго, а коли скінчився і люди попідводились, Генріх, як і перед обідом, знову проказав молитву, а потім звернувся до слуги:
– Вольфраме, цей юний вершник, наш гість, хоче побачити Три Сідала, ти проведеш його туди, а як він захоче, то й до Блекенштайну, до озера, а потім знову приведеш до нас.
На ці слова озвався кучерявий хлопець:
– Гаразд, пане!
Коли вщух гамір, спричинений відходом слуг і служниць, а господар із родиною і його гість якусь мить ще стояли, кучерявий хлопець, що був відходив, повернувся і сказав, що він уже споряджений. Тепер він накинув сіренький плащ на буре вбрання, в якому сидів за столом, мав арбалет і сагайдак зі стрілами й подав Вітіко ратище. Вітіко взяв його й мовив:
– Дякую за обід, дякую за турботу про мою подорож і я приймаю вашу пропозицію.
– Ідіть із Богом і швидко повертайтесь до мого дому, – побажав Генріх.
– Вольфе, поводься добре, – промовила Генріхова дружина.
– Ви не пошкодуєте, – запевнила Берта Вітіко, – він знає ліс і всі шляхи в ньому.
– Скоро пора виходити, – нагадав Вольф.
Усі вийшли в двері передпокою, а потім крізь залізні двері на піщаний майданчик. Там попрощалися, і хлопці пішли своєю дорогою. Від дому вони пішли на північ.
За домом стелилися лани. Хлопці проминули їх, і кучерявий невдовзі підійшов до Вітіко й мовив:
– Я радо йду з вами.
– Ти радо йдеш зі мною? – здивувався Вітіко.
– Так, – відповів Вольф, – бо ви маєте такого гарного коня і добрі.
– Ти вже розповідав мені, як ти собі коли-небудь здобудеш коня, – мовив Вітіко.
– Так, якби ж тільки була війна! – відповів Вольф.
– Війна майже завжди є, – зауважив Вітіко.
– Я вчора шинкареві в Гауценберґу зробив одне добре діло і, якби ж я лише здогадався, що ви їдете до нашого пана, я б пішов із вами й показав би дорогу. Але вашого коня немає в нашій стайні, – мовив Вольф.
– Я не їхав до твого пана, – пояснив Вітіко, – а мій кінь
