вранці я їду далі, – заперечив Вітіко, – та й лишив свого коня у вугляра на Міхелі, тож маю ще сьогодні повернутися туди.
– Гаразд, тоді ми так організуємо час, щоб було зручно вам, – запевнив Генріх.
Сказавши, він обернувся до столу, висунув два стільці, показав на один і сів разом із Вітіко. Потім звернувся до Берти:
– Іди до матері і скажи, що ми маємо гостя.
Берта підійшла до простінка і повісила свій вінок на цвях.
– Чому ти вішаєш свій золотий обруч до зброї? – запитав батько.
– Нехай троянди повисять сьогодні коло зброї, – відповіла Берта і пішла крізь двері далі в глиб будинку. Невдовзі вона вийшла з тих дверей уже з матір’ю. Мати, як і Берта, теж мала темні коси й карі очі. Мала витончені руки та кінцівки. Була вдягнена у вузький синій жилет зі срібною каймою на краях, рукави і широка спідниця, які видніли з-під нього, були пошиті з блідо-жовтого сукна. Її коси накривала широка сіточка з золотих ниток.
– Вюльфгільто, – звернувся до неї Генріх, – наш гість – молодий вершник Вітіко з Пржица, син Вокса і Вентіли.
– Тож ви знали мого батька? – здивувався Вітіко.
– Мій юний вершнику, я знав вашого батька, і знаю вашу матір, – відповів Генріх.
– Ми знаємо добру й милу Вентілу, – додала жінка, що зайшла, – а якщо ви її син, тож будьте бажаним гостем у нашому домі.
– Я її син, – підвівся Вітіко, – а отже, перебуваю тепер у домі, де були мої батько-мати.
– У цьому домі їх не було ніколи, – поправив його Генріх, – зате вони були в іншому.
– Тож дозвольте нам привітати вас у цьому домі, – проказала Вюльфгільта.
– Шляхетна пані, – мовив Вітіко, – мене тішать ці привітання, і вибачте, якщо я збільшую ваш клопіт.
– Мій хатній клопіт – це моя радість, а клопіт задля гостя – подвійна радість, – запевнила жінка.
– Якщо я тільки заслуговую її, – додав Вітіко.
– Заслуговуєте, бо ви син своїх батька-матері, – сказала Вюльфгільта, – і заслужите ще й більше. А якби й не були їхнім сином, однаково були б нашим гостем.
– Вюльфгільта, – мовив Генріх, – вершник ще сьогодні хоче піднятися на Три Сідала, а ввечері повернутися до вугляра в Клафері. Подбай про вчасний обід.
– Тож дозвольте мені бути вільною до обіду, – попросила жінка.
– Ідіть, бо це ваше право, – кивнув головою Вітіко.
– А я піду з матір’ю, – заявила Берта.
– Слушно, – схвалив батько.
Мати і донька вийшли з зали.
– Якщо вам до вподоби, то ходімо до обіду на свіже повітря, – запропонував Генріх Вітіко.
– Ще й як до вподоби, – погодився Вітіко.
Господар дому повів тепер свого гостя через інші двері в сад. Підперезався й підсмикнув вище свій складчастий одяг, потім ступив поміж грядок. Вітіко йшов за ним. У саду росла городина, запашні трави, а з країв – кущисті груші. В кінці саду здіймався пагорб, з якого
