вервицю військових, що від блокпоста вибираються в бік станції. На їхню автівку озираються з надією, проте бачать кількість пасажирів і розчаровано відвертають голови. Але їхати випадає недовго: при в’їзді в селище водій забирає праворуч, тисне на газ, «форд», залишаючи глибокі, мов надрізи, колії в жовтому снігу, підкочується до мотельного паркінгу. Пашу випихають першим, за ним на вогке повітря вибирається решта пасажирів.
Двоповерхове приміщення, над головним входом вивіска «Парадіз». У правому крилі кафе, у лівому – автомийка, по центру – вхід на рецепцію. Вікна другого поверху повиносило вибуховою хвилею, господарі затягли вибиті шибки плівкою. Вгорі, на даху, стримить телевізійна тарілка, пробита в одному місці осколком, схожа на ранковий соняшник, повернутий на схід, у бік сонця.
Паркінг забитий технікою та машинами – важкі «крази», нерозмитнені легковики з польськими номерами, купа битих і тяганих автівок – без лобового скла, з посіченими дверцятами, з відірваними капотами. Віддалік стоїть цілий танк, завалений згори брудними кольоровими речами. На броні лежать, примотані мотузками, ковдри й спальники, торби, гірські наплічники, хтось навіть розкладачку збоку присобачив. Біля кафе стоїть натовп військових – курять, кричать, сперечаються. Ті, що привезли Пашу, теж рушають до гурту. Пітер скептично оглядає вивіску.
– Парадіз, – говорить, посміхаючись. – Швидше перше коло пекла. Ну, ви йдете? – кидає він у Пашин бік і йде до гурту.
Паша не вигадує нічого кращого, як піти слідом. Чому я за ним іду? – думає він, ідучи. Чому я взагалі його слухаю? – питає він сам себе, намагаючись не загубити в натовпі Пітерів дбайливо нестрижений хаєр. Штовхається між військових, заходить до кафе.
Кілька столів, барна стійка, над стійкою, вгорі, якісь мисливські трофеї: фазаняче опудало, оленячі роги, навіть чиясь відрубана голова. Паші здається, що псяча, хоча він може й помилятися. Збоку двері вбиральні, з іншого боку, на стіні, – плазма. За столами жодного вільного місця, бійці сидять, дивляться в телевізорі самі на себе. За стійкою стоїть жінка, глядить на клієнтів із ненавистю, але ненависть у неї якась утомлена, та й сама вона якась пом’ята й недофарбована, в сенсі волосся в неї жовте з чорним корінням, так, ніби на полях по випаленій минулорічній траві пробиваються свіжі цьогорічні стебла. За спиною в неї, на полицях, стоїть кола й гірками лежать шоколадки. На прилавку перед нею темніє сушена риба. А все головне жінка дістає звідкись із глибини, з-під заваленої рибою важкої ляди. Дістає та розливає. Всі говорять одночасно, мало слухаючи й постійно перебиваючи інших, і запах від сушеної риби стоїть такий важкий, мовби тут третій день прощаються з небіжчиком.
Пітер впевнено просувається до стійки, весело киває жінці, та вдавано посміхається, не перестаючи наливати. Пітер про щось питає, жінка на знак згоди киває головою – так само не приховуючи ненависті, так само пильно озираючи зал. Пітер відчиняє бокові двері, Паша прослизає за ним і опиняється
