загальну тишу, і дивиться на Пашу пильно-пильно, і Паша не може зрозуміти, що він від нього хоче, аж тут до нього доходить, що він – Пітер – дивиться в його окуляри, дивиться й бачить там віддзеркалення тих чотирьох, що нависають у нього за спиною, і на якусь мить паніка пробігає його обличчям, нервово сіпається кутик вуст, і вена на шиї здригається від судомного бажання обернутися, проте Пітер уміло бере себе в руки й затягується, щоправда дещо нервово, але затягується, акуратно випускає в повітря дим і завершує, – яку ніхто не має права у вас відібрати!
– Хто такі? – говорить йому просто в потилицю перший. Паша злякано розглядає його берці – з розбитими носаками, з налиплою торішньою травою, – так само розбиті наколінники, важкі бокові кишені, наповнені чимось гострим і залізним, акаем, який він тримає на руках, мов немовля, що ніяк не засне, розгрузку з кількома запасними ріжками, ошмаття кольорового скотчу на рукавах, а головне – ніж, що стримить зі спеціальної кишені в районі серця, з чорним руків’ям і глибокими на ньому зарубками. Паша мимоволі починає перераховувати ці зарубки, але боєць повторює:
– Хто такі?
Другий і третій стають обабіч, аби перекрити можливі шляхи втечі. Хоча яка втеча? – думає Паша у відчаї. – Яка втеча? Четвертий визирає першому з-за плеча та дивиться з такою підозрою, що Паша аж здіймає окуляри, нібито щоб їх протерти, а насправді – щоб усього цього не бачити. А ось Пітер озирається на голос із безтурботною посмішкою:
– Преса, – говорить він і запихає руку в глибоку кишеню, очевидно, за посвідченням, і всі четверо вмить напружуються, але Пітер уже виймає руку й простягає їм необхідні папери. – Все гаразд, – намагається говорити легко й просто, – преса. Ось посвідчення.
Перший бере посвідчення й, не зазирнувши, передає його за спину, четвертому. Ганс, каже, перевір. Ганс бере й уважно водить червоними перемерзлими пальцями з чорною землею під нігтями вздовж рядків. Пітер, посміхаючись, простягає руку, мовляв, давай, давай назад, у нас тут цікава розмова, не заважайте. І Ганс, завагавшись, уже тягне до нього руку з документами. Втім, затримує рух, і ще раз дивиться в папери.
– Ти коли кордон перетнув? – питає несподівано.
– Місяць тому, – говорить Пітер, витримавши паузу.
– Угу, – не надто вірить йому Ганс. – Я тебе тут з осені пасу.
– Та ладно, – з викликом відповідає йому Пітер.
– Да я тобі кажу, – з таким само викликом говорить Ганс, віддаючи Пітерове посвідчення першому. Той мовчки дивиться на Пітера.
– Послухайте, – каже Пітер, підіймаючись, від чого всі четверо знову напружуються. – Восени я тут теж був. Ось паспорт, там усі штампи.
Він дістає паспорт і соває першому. Перший мовчки передає паспорт за спину, сам не зводить із Пітера очей. Той намагається заспокоїтись, лізе до кишені, від чого всі вкотре напружуються, і дістає сигарети.
– Курити будете? –
