Подих – хай чудесен, хай на диво дивнословен.Кожне слово славне, славне аж до подвигу…
Контрабасе, шепіт скрипки поклади мені болиголовом!
Так. Інакше ж неможливо. Як же мені губи в губи,
Як же мені сонце в сонце – тільки в словонебі відшукати.
Щоб в мені чужі своїми запеклися люті згуби,
Щоб в цикуту не стрибали з божевілля всі цикади.
Так. Хай так. Чи тільки варіація
Іншомовна, чи й твоя тонка сейсмічність
Ходить у словах моїх, неначе в бранцях,
І волає, і волає про катастрофічність
Спроби слово в інше слово вбгати —
Ой, кричить твоє й моє: ми ж близнюки, ми ж парні…
Ні! Не буду більш переклад хижо ганити —
Сам я з тої ж словобуцегарні.
Сам спішу до Лорки! Навіжено сам я – до Неруди!
Віддаюсь як проклятий твоєму ямбу і хорею…
Але що це, що? О, як судомить нагло груди.
А, це ти! Ну що ж – переклади мене…
Стріляй мене – зорею…
Сутра соняшника
(За Алленом Гінзбергом)
Я блукав берегом брудного консервного звалища, і всівся у великій тіні паровоза «Сазерн Пасіфік», і дивився на захід сонця понад коробками вгору по горах, і ридав.
Джек Керуак сидів поряд зі мною на іржавій вигнутій балці, друг, і ми, сірі й смутенні, однаково гадали про власні душі в оточенні вузлуватого залізного коріння машин.
Покрита нафтою ріка відбивала багряне небо, сонце сідало на останні піки над Фріско, в цих водах ні рибини, в горах – ані відлюдника, лише ми, червоноокі й сутулі, наче старі злидарі біля ріки, сиділи втомлені, з власними думами.
– Подивися на Соняшник, – сказав мені Джек. На тлі сонця на вечірньому прузі стояла мертва тінь без кольору, велика, неначе людина, горюючи над мотлохом тирси старої. Я підвівся, зачарований, – це був мій перший Соняшник, пам’ять про Блейка, мої прозріння – Гарлем і Пекла Іст-Рівер, і мостом брязкіт сендвічів Джона Грізі, трупики дитячих візочків, чорні витерті шини, забуті, без візерунків, вірші на березі річки, горшки і кондоми, ножі – все сталеві, але не нержавіючі, – і лиш цей бруд липучий і леза гострих артифактів відходять в минуле:
сірий Соняшник на тлі сонця на вечірньому прузі, потрісканий, смутний і запилюжений, і в очах його кіптява, і смог, і дим допотопних локомотивів; вінчик з бляклими пелюстками, зігнутими і щербатими, як поруйнована корона, велике лице, деінде насіння висипалось;
скоро він стане беззубим ротом гарячого неба, і промені сонця погаснуть в його волоссі, немов павутина засохла;
листки стримлять із стебла, наче руки, жести із кореня в тирсі, вапно із гілок опало, мертва муха у вусі.
Несвята побита річ, мій Соняшнику, моя душе, як тоді я любив тебе!
Цей бруд був не людським брудом, але брудом смерті і людських паровозів,
вся запона пилюки на брудній шкірі залізниці, цей смог на щоці, ці повіки чорних злиднів, ця покрита сажею рука або фаллос, або протуберанець штучний – гірше, ніж бруд – промислової – сучасної – всієї цієї цивілізації, що заплямила твою божевільну золоту корону,
і ці туманні думи про смерть, і запилені безлюбі очі, і кінці, і зів’яле коріння внизу, в домашній купі піску і тирси, ґумові долари, шкіра машини, нутрощі сухотного автомобіля, порожні консервні бляшанки з іржавими язиками набік – що мені ще розповісти? – імпотентський залишок сигари, задерті ноги тачок, молочні груди автомобіля, витерта сідниця крісла і сфінктер динамо – все це зіпріло й обсоталось як мумія навколо твого коріння, – і ти стоїш переді мною на заході сонця, і скільки величі в твоїх обрисах!
О досконала краса Соняшника! Досконале щастя буття Соняшника! Ласкаве око природи, націлене на хіпповате реберце місяця, прокинулось, живе, збуджено п’ючи в тіні заходу золотий вітерець щомісячного сходу сонця!
Скільки мух дзижчало навколо тебе, не помічаючи твого бруду, коли ти кляв небеса залізниці і свою уквітчану душу!
Нужденна мертва квітко! Коли ти забула, що ти квітка?
Коли ти, глипнувши на себе, вирішила, що ти безсилий і брудний старий локомотив, привид локомотива, привид і тінь колись всеможного дикого американського паровоза?
Ти ніколи не був паровозом, Соняшнику, ти був Соняшником! А ти, паровозе, ти і є паровоз, не забувай!
І взявши скелет Соняшника, я утвердив його поряд з собою, як скіпетр,
і проповідь вирік для власної душі, і для Джека, і для всіх, хто волів би послухати:
– Ми – не страшні, запилені, моторошні паровози, всі ми душею прекрасні
