вибраних поезій Олександра Блока в українських перекладах (Київ: Дніпро, 1980), вочевидь, пролягли роки й роки. Я не міг не піддатися спокусі бодай часткового текстологічного аналізу й порівняння. Остаточні варіанти вражально різнилися від початкових. Було сущою насолодою стежити за перебігом поетової думки, яка входила в контакт і співпрацю з творчою уявою російського майстра. Одної юнацької сміливості й рвійності виявилося замало, щоб здолати блоківські вершини вже з першої спроби. Слід було набути життєвий і творчий досвід, слід було просто пережити те ж саме, що переживав Блок, аби стати урівні із ним.
От коли кожна правка, кожна зміна в своїх текстах спрямовуються до однієї мети, виходять із найглибшого духовного співпереживання, стають бездоганно точним ударом літературного різця по мармуровій брилі, вилучаючи з неї адекватну сутність чудового образу.
Ось коли народжується досконалість. А досконалість твору вириває його з полону часу, завжди дає людині радість пізнавання прекрасного й завжди годить її потребі самопізнання.
Переклад може слугувати відмінним засобом перевірки твору на живучість – літературну, психологічну, емоційну, історичну… Він знаходить новий ракурс, у якому оживає оригінал, він «вживлює» його в сьогодення, навіть (і саме) на іншому часовому, соціальному, національному ґрунті.
Під пером Івана Драча достеменним відкриттям для українського читача стала творчість румунського поета Нікіти Стенеску – «Елегії (Таємна вечеря)», двомовне румунсько-українське видання (Кишинів, 2003).
Той лиш вмирає, хто знає себе,
той народжується, котрий
свідок собі.
………….
Все просто, все настільки просто,
що стає недосяжним.
Все так близько, настільки
близько, що
заходить за очі
і стає невидимим.
………….
Ось я
залишаюсь тим, яким залишаюсь,
з прапорами самотності, зі щитами холоду,
біжу до себе в зворотній бік,
одриваючись зусібіч,
одриваючись від мого початку,
від мого ліворуч і від мого праворуч,
від того, що зверху, від того, що знизу,
ждучи звідусюди
в інше,
повсюди моїх споминів знаки:
небу – зорі,
землі – повітря,
а тіням – гілочки з листям.
………….
Але передовсім,
ми насіння і є – готуймося
з себе самих викинутись кудись,
вище кудись, в що-небудь,
що носить ім’я весни…
Бути всередині феноменів, завжди
всередині феноменів.
Бути насінням і спертись
на власну землю твою.
…Хіба не міг би той вірш – отакий вірш – зринути і на українському ґрунті?… Іван Драч доводить: міг би! Сила цього перекладу – в емоційно-смисловій адекватності передачі найтонших перебігів
