героя. Формуляри – не проблема. Залишається лише додати прізвище мертвого – просто і зручно. Навіть при погано організованих військових діях адміністрація рано чи пізно налагоджує свою роботу.
Чверть на другу.
Тепер – все піде швидше. Він уже бачив, як працює Гросжан, і знав, де знаходяться основні реєстри. Переконався, що в зошиті із поточними записами про виписку дубліката на трансфер Едуарда він зареєстрований останнім. Альберт бере з самого низу стосу чистий зошит. Ніхто ж не перевірятиме нумерацію. Поки помітять, що бракує одного направлення в зошиті, війна вже закінчиться (і навіть буде час розпочати наступну). Зараз він швиденько оформить дублікат направлення на трансфер Ежена Лярів’єра. Вже ставлячи печатку, він відчув, що його заливає потом.
Він швиденько повернув усе на свої місця, кинув останній погляд на кімнату, чи нічого підозрілого по собі не залишив, і прилип вухом до дверей. Жодного звуку, хіба що здалека. Він вийшов, замкнув двері, сховав у одвірку ключ і, торкаючись стіни, хутко пішов геть.
Щойно в ім’я Франції помер Едуард Перікур.
А воскреслий із мертвих Ежен Лярів’єр тепер довго житиме, щоб про це пам’ятати.
Едуард важко дихав, крутився на всі боки, і якби не був прив’язаний по руках і ногах, то перевертався би з одного краю ліжка на інший. Альберт тримав його за плечі, за руки і в деталях усе розказав йому. «Тепер тебе звати Ежен – сподіваюсь, тобі сподобається, бо нічого іншого в продажу не було». Але це вже його проблеми. Альберт все ще думав, як же хлопець зможе сміятися, коли йому захочеться…
Ну, нарешті, за ним приїхали.
Альберт зразу зрозумів, що чорний задимлений фургон, що припаркувався в дворі, – це те, чого він чекав. Навіть не прив’язавши Едуарда, він кинувся до дверей. Біг коридором, перестрибував через сходинки, щоб гукнути медбрата, який з документом у руці вже шукав, до кого би звернутися.
– Це щодо трансферу? – спитав Альберт.
Хлопець кивнув, Альберт зітхнув з полегшенням. До них приєднався і водій. Вони піднялися догори, несучи ноші, краї яких були обгорнуті тканиною довкола дерев’яних ручок. Альберт провів їх коридором до палати.
– Попереджаю – там не пахне парфумами…
Опецькуватий санітар лише знизав плечима – вони звикли.
– Таки й справді… – сказав він, відчинивши двері.
Авжеж, навіть Альберт, коли повертався, то ледве стримував нудоту від гнилого запаху.
Вони розклали ноші на підлозі. Товстий, той, що командував, поклав документ на узголів’я ліжка. Еге, тут не перетягнеш так просто. Один схопив хворого за ноги, другий – за голову, і почали рахувати – «один, два, три»…
«Один» – приготувалися.
«Два» – підняли Едуарда.
«Три» – у той момент, як санітари піднімали хворого, щоб покласти його на ноші, Альберт схопив дублікат із ліжка й підсунув такий же, але вже на ім’я
