style="font-size:15px;"> Гросжан підвів голову від своєї книги і прискіпливо на нього подивився.
Альберт подумав, що бовкнув зайве, і як тепер виправдатись? Але Гросжан знову потонув у своїх паперах.
– Чорт, я його знаю… Перікур?
– Точно, – сказав Альберт.
– Та знаю, що точно, але де він, той клятий…
Раптом він вигукнув:
– Є!
Щойно він здобув перемогу – це відразу було видно.
– Едуард Перікур! Я чув про нього! От! Я його знав!
Він розвернув книгу до Альберта, підкреслюючи товстим пальцем рядок унизу сторінки. Йому хотілося довести, що він таки має рацію.
– І що? – спитав Альберт.
– Ну от, твій малий є в реєстрі.
Він зробив натиск на слові «реєстр». У його вустах це звучало як вердикт.
– Те, що я тобі й казав! Я знав, я все пам’ятаю, чорти б усе це взяли…
– І що?
Капрал заплющив очі від задоволення і відкрив їх знову.
– Він тут зареєстрований, – постукуючи пальцем по книзі, казав він, – значить, має бути і направлення на транспортування.
– А куди воно йде, те направлення?
– У відділ логістики. А вже вони вирішують там із машинами…
Альбертові тепер треба було навідатись у відділ перевезень. Він уже був там двічі. Але не було там ні реєстраційної картки, ні направлення, жодного документа, який би стосувався Едуарда, – це вже було дивним. Він подивився на годинник. Решту він зробить потім, треба повернутися до Едуарда, напоїти його (йому ж треба багато пити, так казав лікар). Він розвернувся, але щось його зупинило. Чорт, лайнувся він. А може…
– Ти відносиш направлення логістикам?
– Так, – ствердив Гросжан. – Або хтось за ними приходить – по-різному буває.
– А ті, що стосувалися Перікура, хто забирав, не пам’ятаєш?
(Але відповідь йому вже була відома.)
– Так, звичайно. Якийсь лейтенант, не знаю, як його звати…
– Такий високий і худий…
– Точно!
– …із блакитними очима?
– Саме так!
– Покидьок…
– Ну, цього я тобі вже не можу сказати…
– А оте направлення можна ще раз зробити?
– Це називається дублікатом…
– Гаразд, отой дублікат довго робити?
Гросжан був справді на своєму місці. Він присунув чорнильницю, узяв ручку і, піднявши її догори, сказав:
– Його можна зробити отак…
У палаті тхнуло гнилою плоттю. Едуарда справді треба було терміново забрати. Стратегія Праделя працювала. Він вирішив позбутися проблеми по-своєму. Для Альберта було недостатньо, що він мало не опинився перед воєнною радою. А от Едуард уже був майже на цвинтарі. За кілька днів він би просто згнив. А Праделю не потрібні зайві свідки його «героїзму».
Альберт сам передав
