стало так важко, що він аж заплакав. Тижнями він мріяв про кінець цієї війни, і отак вона для нього закінчується…
Генерал Морійо продовжував свердлити його поглядом. Він справді вважав таке боягузтво ницим. Його дратував цей зіщулений нещасний солдат, в якому втілювалась вся безвольність.
– Але ми тут не займаємось дезертирами. Моя справа – це війна, розумієте? Ви, рядовий Майяре, постанете перед військовим трибуналом, перед воєнною радою.
Альберт більше не міг триматися струнко. Руки, опущені вздовж штанів, почали тремтіти. Це – кінець… Історії про дезертирів та про солдат, які самі себе ранили, щоб не йти на фронт, усім відомі й не нові. Він багато чув про воєнну раду, особливо в 1917 році, коли Петен взявся наводити порядок у тому бардаку. Невідомо навіть, скількох тоді відправили на смерть, бо за дезертирство трибунал ніколи не милував. Хоч насправді розстріляних було не так і багато, але всі вони померли однаково швидко. Швидкість виконання покарання є частиною покарання. Отже, Альбертові залишилось жити три дні. (Це в найкращому випадку.)
Але він мусить пояснити, що це – помилка! Та Прадель чіпко свердлить його своїм поглядом, і це виключає будь-яку надію…
Це вже вдруге він прирікає Альберта на смерть. Є якийсь шанс вижити засипаним у земляному завалі, але не поставши перед воєнною радою…
По спині та з чола, заливаючи очі, струмочками стікав піт. Він почав ще сильніше тремтіти і повільно мочитися прямо там, де стояв. Генерал і лейтенант дивилися на мокру пляму, яка збільшувалася на штанах.
Альберт не міг дібрати слів. А генерал зрозумів це як виклик (він знався на викликах, він же генерал).
– Лейтенант д’Олней-Прадель вказав тут, що чітко бачив, як ви кинулися в ту яму. Чи не так, Прадель?
– Чітко бачив, пане генерале. Абсолютно точно.
– То як, рядовий Майяре?
Альберт мовчав. Не тому, що не міг дібрати слів, – йому просто відібрало мову. Він вичавив з себе лише:
– Це не так…
Генерал насупив брови.
– Як це не так? Ви брали участь в атаці до самого її кінця?
– Е-е-е, ні…
Тут треба було сказати: «Ні, пане генерале», але в такій ситуації думати про все заразом неможливо.
– Ви не брали участі в атаці до самого кінця! – закричав генерал, гримнувши кулаком по столу. – Бо на той час стрибнули у вирву! Чи не так?
(Як можна далі про щось говорити, коли генерал ще й б’є кулаками по столу…)
– Так чи ні, рядовий Майяре?
– Так, але…
– Звичайно, що так! Лейтенант Прадель вас чітко бачив, адже так, Прадель?
– Так, пане генерале, бачив чітко.
– Ваше боягузтво не можна пробачити, рядовий Майяре…
Генерал підняв пальця.
– Ви мало не загинули через своє боягузтво. Але вам покари не уникнути.
У
