виразно поклав руку на свій пістолет (у цей момент Альберт подумав, що для його постійної тривоги таки є причини).
– Ми заходили, – сказав перший і показав пальцем на їхню кімнату. – Але потім вирішили зачекати ззовні. Бо той запах…
Альберт зайшов у палату і кинув листа, якого він вже почав відкривати. Спершу треба оглянути Едуарда. Уперше після прибуття хлопець лежав майже з відкритими очима, зіпершись на дві подушки, які, напевне, йому поклала під спину мимохідь сестричка. Із схованими під покривалом прив’язаними руками, він ритмічно похитував головою і видавав звук, схожий на глухе гарчання, що завершувалось булькотінням. При такому описові, можливо, і не скажеш, що його стан покращився. Але досі Альберт спостерігав лише тіло, яке стогнало в спазмах болю або провалювалося в напівкоматозний стан. Те, що він бачив тепер, виглядало вже краще.
Важко сказати, який таємничий зв’язок виник між двома чоловіками за ці останні дні, поки Альберт спав у кріслі поруч. Але як тільки Альберт поклав руку на край ліжка, Едуард різко витягнувся в своїх ременях та зміг ухопити його за руку і стиснути її з неймовірною силою. В цьому русі було стільки всього, що важко передати. У ньому змішалися і страх, і полегшення, і запитання, і відповіді двадцятитрирічного юнака, пораненого на війні, невпевненого в своєму стані й такого стражденного, що неможливо було визначити, що його болить найбільше.
– Ну от ти й прокинувся, старий, – сказав Альберт, вкладаючи в слова якомога більше підбадьорення.
Голос за спиною змусив його сіпнутися:
– Треба їхати…
Альберт обернувся.
Солдат простягав йому листа, піднятого з підлоги.
Йому треба було чекати ще чотири години, сидячи в коридорі на стільці. Достатньо часу, щоб обдумати всі можливі причини, з яких такий рядовий солдат, як він, викликаний до генерала Морійо. Від військової нагороди (пропустимо цю вигадку) до обговорення стану Едуарда уява малювала все.
Результат годинних роздумів в один момент розсипався за секунду, коли в кінці коридору він угледів знайомий силует лейтенанта Праделя. Офіцер пильно дивився на нього, наближаючись недбалою ходою. Альберт відчув, як клубок підкочується йому до горла, від ледве стримував нудоту. Лейтенант рухався з такою ж швидкістю, як тоді, коли штовхнув його у вирву. Як тільки вони порівнялися, лейтенант різко розвернувся, постукав у двері кабінету приймальні генерала, за якими тут же і зник.
Щоби впоратися з собою, Альберту було потрібно хоч трохи часу, але його не було. Двері знову відкрилися, хтось гаркнув його ім’я. Він похитуючись зайшов у святая святих, там пахло коньяком та сигарами (можливо, уже готувалися святкувати близьку перемогу).
Генерал Морійо виглядав, як людина дуже поважного віку, і схожий був на одного з тих стариганів, що відправили на смерть цілі покоління майбутніх дітей та внуків. Якщо поєднати в одне портрети Жоффре і Петена, Нівеля, Галліені та Людендорфа – то вийде такий от Морійо з вусами моржа та червонуватими
