style="font-size:15px;"> На друга морфін подіяв, навіть його регулярно зменшувані дози. Едуарда кололи кожні п’ять-шість годин. Він більше не корчився від болю, а палата не звучала більше, як резонатор скигління від дикого болю та стогонів, від яких холоне кров. Коли не дрімав, він ніби був у забутті, але його і надалі прив’язували, щоб часом він не спробував торкатися відкритих ран.
Альберт і Едуард ніяк не спілкувалися, вони бачили одне одного, погляди перетиналися, Альберт іноді посміхався до друга, але не більше. Едуард Перікур був таким же страждальцем, як і інші, ніби й близький, але і невідомий. А зараз для Альберта він був суцільною дивною загадкою.
Наступного дня після їхнього прибуття Альберт завважив, що речі Едуарда лежать біля дерев’яної шафи, двері якої поскрипували та відкривалися від найменшого протягу. (Будь-хто міг зайти і що-небудь поцупити.) Альберт вирішив їх сховати. Схопивши торбу, де мали бути його особисті речі, Альберт усвідомив, що не стримався би перед спокусою заглянути всередину. Він не зробив цього з поваги до Едуарда. Але була й інша причина. Це нагадало б йому звичку власної матері. Пані Майяр постійно копирсалася в його речах. У дитинстві Альбертові доводилося завбачливо приховувати свої малі секрети та скарби. Але пані Майяр рано чи пізно знаходила їх і, вимахуючи знайденим, виливала на малого весь тягар своїх докорів. Якесь фото велосипедиста, вирізане з «Ілюстрасіон», чи віршики, переписані з антології, чотири квитки і камінець, виграні в Субіз під час перерви, – кожен «секрет» вона сприймала як злочин. А коли у неї було до того особливе натхнення, то вона, вимахуючи якоюсь поштівкою з зображенням дерева Робінзона в Тункіні, подарованою Альберту приятелем, могла безперервно і гаряче проголошувати монолог про невдячних дітей, про егоїзм свого власного сина та її гаряче бажання якнайшвидше приєднатися до свого бідолашного чоловіка, щоб їй нарешті стало легше. (Далі можете здогадатися самі.)
Ці гнітючі спогади випарувалися вмить, лиш Альберт відкрив торбу. Він натрапив на скріплений шпилькою зошит із потертою обкладинкою, з великою кількістю малюнків, виконаних олівцем. Від подиву Альберт аж присів навшпиньки там, де й стояв, загіпнотизований сюжетами. Деякі з них були просто накреслені, деякі добре опрацьовані, з темними тінями, замальовані тонкими, як рясний дощ, штрихами. Загалом там була десь сотня рисунків, намальованих там, на фронті, в окопах. Скажімо, різноманітні повсякденні сюжети: ось солдати пишуть листи, ось один із них запалює люльку, тут вони сміються з якогось жарту, ось готуються до атаки, а тут просто їдять і п’ють. Поспіхом накреслена лінія перетворювалася на виснажене обличчя молодого солдата. А тут ось уже не якась лінія, а чиєсь пригнічене обличчя з тугою в очах… Це було вражаюче. Легко, ніби побіжно, найменший штрих олівця схоплював основне: страх, знесиленість, очікування, зневіру і виснаження. Цей зошит був ніби маніфестацією фатальності.
При його перегляді
