собі смерті. Тепер можеш принести мені трохи бульйону і молока, а в молоко налий трохи портвейну, а ще… ні, принеси мені спочатку дзеркальце і підмости мене подушками, щоб я сиділа і дивилася, як ти куховариш.
А за годину вона промовила:
– Сьюзі, сподіваюся, що колись я таки намалюю Неаполітанську затоку.
Лікар прийшов удень, а коли він вже збирався піти, Сью знайшла привід, щоб вийти за ним до вітальні.
– Шанси зрівнялись, – сказав лікар, взявши у свою руку тендітну і тремтячу руку Сью. – Гарний догляд – і ви переможете. А тепер я мушу оглянути ще одного хворого внизу. Його ім’я Берман, здається, він художник. Теж пневмонія. Він старий і слабкий, перебіг хвороби важкий. Надії на його видужання немає, але сьогодні його заберуть до шпиталю, щоб полегшити страждання.
Наступного дня лікар сказав Сью:
– Вона у безпеці. Ви перемогли. Все, що зараз потрібно, – це харчування і догляд.
Того ж дня під вечір Сью підійшла до ліжка, де лежала Джонсі, задоволена плетінням яскраво-блакитного нікому не потрібного вовняного шарфа, і обійняла її однією рукою, разом із подушками.
– Хочу дещо тобі повідомити, мишко, – мовила вона. – Містер Берман помер сьогодні в шпиталі від пневмонії. Він хворів лише два дні. Вранці першого дня двірник знайшов його внизу у своїй кімнаті знесиленим від болю. Його черевики та одіж промокли наскрізь і були холодними, мов крига. Ніхто не міг зрозуміти, де він був тієї жахливої ночі. Вже потім знайшли ліхтар, який ще горів, зрушену зі свого місця драбину, кілька розкиданих пензлів і палітру зі змішаними на ній зеленими і жовтими фарбами. А тепер подивися у вікно, люба, і поглянь на той останній листок плюща, що притулився до стіни. Тебе не дивувало, що він ніколи не тріпотів і не тремтів від вітру? Отож, люба, оце і є шедевр Бермана – він намалював його тієї ночі, коли впав останній листок.
Вождь червоношкірих
Це виглядало на вигідну справу. Але не кваптеся, дайте я вам усе розповім. Ми вдвох – Білл Дрісколл і я – були на Півдні, в штаті Алабама. Це там нам спала на думку ідея викрадення дітей. Як казав потім Білл, це сталося «в момент тимчасового потьмарення розуму»; але зрозуміли ми про це багато пізніше.
Є там таке собі містечко, пласке, як млинець, і, певна річ, зветься воно Вершиною. Жителі його – неполохлива і самовдоволена порода селян, які завжди юрмами збираються на сільських святах.
У нас із Біллом було близько шестисот доларів спільного капіталу, а треба було ще рівно дві тисячі, щоб зайнятися перепродажем земельних ділянок у Західному Іллінойсі. Ми обговорювали це, сидячи на ґанку готелю. Чадолюбство, казали ми, сильно розвинене у напівсільських місцевостях. І тому, та ще й з інших причин, викрадання краще було б здійснювати саме тут, а не в радіусі дії газет, які розсилають усюди репортерів, створюючи непотрібний розголос. Ми знали, що Вершина не могла б послати навздогін нічого страшнішого за констеблів, можливо, кількох млявих собак-шукачів і дві-три викривальні замітки у «Щотижневому бюджеті
