з бірюзою. Другий, що працював у ремонтній майстерні трамвайної компанії і дістав прізвисько Нахаба, збирався подарувати їй пуделя, тільки-но його брат-візник отримає контракт на Дев’ятій вулиці. А чоловік, який завжди замовляв свинячі реберця зі шпинатом і казав, що він біржовий маклер, запросив її на «Парсифаля».
– Я не знаю, де цей Парсифаль, – завважила Ейлін, обговорюючи все з Тільді, – але не зроблю й стібка на своїй дорожній сукні, доки у мене на пальці не буде обручки. Правильно чи ні?
А Тільді…
У ресторані Богля, повному пари, балаканини та запаху капусти, назрівала душевна трагедія. До Тільді, незграбної, з приплюснутим носом, волоссям кольору соломи та ластовинням на обличчі, ніхто ніколи не залицявся. Чоловіки не проводжали її поглядом, коли вона бігала туди й сюди по ресторану, за винятком тих випадків, коли вони, голодні, як вовки, виглядали замовлену страву. Жоден з них не жартував з нею, викликаючи на кокетливий обмін дотепами. Жоден з них не зачіпав її вранці, як Ейлін, і, коли траплялися якісь затримки зі сніданками, не казав їй, що вона, певно, вчора допізна гуляла й тому сьогодні невиспана. Ніхто не дарував їй персня з бірюзою і не кликав її у мандрівку до таємничого, далекого «Парсифалю».
Тільді була хорошою офіціанткою, і чоловіки терпіли її. Ті, що сиділи за її столиками, перемовлялися з нею короткими цитатками з меню, а потім уже зовсім іншим голосом зверталися до красуні Ейлін. Вони крутилися на стільцях, щоб десь побачити Ейлін і щоб її краса обернула їхню яєчню із салом на амброзію.
І Тільді задовольнялася своїм становищем скромної трудівниці, до якої ніхто не залицяється, аби тільки Ейлін діставалися лестощі та пошана. Приплюснутий ніс був вірнопідданим короткого грецького носика. Вона була подругою Ейлін і раділа, коли бачила, як та панує над серцями і відвертає увагу чоловіків від смачного пирога й лимонного безе. Але у всіх нас, навіть зовсім невродливих, десь глибоко під поцяткованою ластовинням шкірою і волоссям кольору соломи живе мрія про принца чи принцесу, які прийдуть не до когось, а тільки до нас.
Якось уранці Ейлін прийшла на роботу з підбитим оком і Тільді так співчувала їй, що того співчуття було б досить, аби вилікувати будь-які хвороби очей.
– Уяви собі, якийсь нахаба, – пояснювала Ейлін, – учора ввечері, коли я поверталась додому, причепився до мене на розі Двадцять третьої та Шостої вулиць. Але не на таку напав! Я відшила його як слід, і він відчепився. А потім виявилося, що він ішов за мною і на Вісімнадцятій знову спробував причепитися. Я як мазнула його просто в морду! Тоді він мені й підбив око. Воно справді має жахливий вигляд, Тіль? Як мені прикро, що містер Ніколсон побачить це, коли о десятій прийде пити чай з грінками.
Тільді слухала розповіді про цю пригоду, затамувавши подих. Жоден чоловік ніколи й не намагався чіплятися до неї. На вулиці вона була в безпеці, усі двадцять чотири години. Яке це, мабуть, блаженство, коли чоловік вистежує тебе і від
