style="font-size:15px;"> – Містере Пітчер, – звернулась вона до довіреного клерка, – містер Максвел казав вам учора про нову стенографістку?
– Так, – відповів Пітчер. – Він велів мені знайти нову стенографістку. Вчора після обіду я сповістив у бюро, щоб вони сьогодні зранку прислали кілька зразків. Вже за чверть десята, а жоден модний капелюшок і жодна паличка ананасної жувальної гумки ще не з’являлась.
– Тоді я працюватиму, як завжди, – сказала молода жінка, – поки хтось не прийде на моє місце.
І вона відразу пішла до свого столу й повісила чорний капелюшок-тюрбан з золотаво-зеленим пером папуги на звичне місце.
Той, кому не доводилося бачити гарячкової діяльності заклопотаного манхеттенського маклера за роботою, не може вважатися справжнім знавцем антропології. Поет оспівує «переповнену до вінця годину славного життя». Година маклера не тільки переповнена, хвилини й секунди в ній тримаються за ремені й висять на буферах та підніжках передніх і задніх платформ.
Сьогодні ж у Гарві Максвела був гарячий день. Телеграфний апарат почав конвульсивно розмотувати свою стрічку, телефон на столі слабував на хронічні припадки дзижчання. Контору заповнював натовп людей, які зверталися до нього через бар’єр – хто весело, хто різко, хто гнівно, хто схвильовано. Вбігали і вибігали посильні з листами й телеграмами, клерки контори бігали і стрибали, як матроси під час шторму. Навіть на обличчі Пітчера з’явилося щось схоже на пожвавлення.
На біржі бушували урагани та снігові бурі, виникали обвали, ожеледі та виверження вулканів, і усі ці стихійні лиха відбувалися в мініатюрі в конторі маклера. Максвел відсунув стілець до стіни й укладав угоди, танцюючи, як балерина на пуантах. Він стрибав від телеграфного апарата до телефону, від столу до дверей з професійною спритністю арлекіна.
Серед цього дедалі зростаючого напруження маклер раптом помітив перед собою високо закручений френзель золотавого волосся, над яким похитувався балдахін з оксамиту і страусових пер, торбинка із штучного хутра та низку великих, завбільшки з добрячий горіх, коралів, на кінці якої, десь аж біля підлоги, бовталося срібне сердечко. З цими аксесуарами була зв’язана самовпевнена молода особа. Поряд із нею стояв Пітчер, готовий пояснити її появу.
– Це з стенографічного бюро, щодо місця, – сказав Пітчер.
Максвел обернувся; в руках у нього були папери і телеграфні стрічки.
– Якого ще місця? – спитав він, насупившись.
– Місця стенографістки, – відповів Пітчер. – Вчора ви наказали мені подзвонити в бюро, щоб сьогодні вранці прислали нову стенографістку.
– Ви збожеволіли, Пітчере, – сказав Максвел. – Як я міг дати вам таке розпорядження? Міс Леслі вже цілий рік, відколи вона тут, чудово працює. Місце залишиться за нею, поки вона сама не надумає відмовитись од нього. У нас нема вільних місць, мадам. Повідомте бюро, Пітчере, і нікого більше до мене не водіть…
Срібне
