сказав цей посланець долі, – що моєю професією є те, що зветься літературою. Я виходжу ночами з дому і блукаю, вишукуючи у людях дивацтва й істину у небесах. Коли ви мене зустріли, я роздумував про надземну залізницю у зв’язку з головним світилом ночі. Швидкісна надземка – це поезія й мистецтво. Місяць – нудне мертве тіло у безсенсовному русі. Але це лише особисті думки, бо література має свої окремі закони. Я сподіваюсь написати книгу, у якій поясню дивні речі, які я відкрив у житті.
– Ви збираєтесь всунути мене у книжку! – сказав Тобін швидко. – Мене – у книжку?
– Ні, я цього не зроблю, – відповів чоловік, – бо ви не уміститесь під обкладинку. Ні. Найкраще, що я можу зробити, – це одержати від вас насолоду самому, бо ще не прийшов час зламати обмеження друку. Ви виглядали б фантастичним типом. І все ж тільки я сам мушу випити цю чашу насолоди. Але дякую вам, хлопці, повірте, я справді вдячний.
– Ваше базікання, – каже Тобін, пихкаючи крізь свої вуса і б’ючи кулаком по столу, – це тільки огидні випади проти мого терпіння. Через ваш ніс-гачок мені було обіцяне щастя, але ви приносите плодів не більше, ніж барабанна паличка. Своїми балачками ви, як вітер, що дме крізь дірку. Певна річ, тепер я подумав би, що моя долоня збрехала, але, оскільки виявилися правдою чорний і блондинка, і…
– Помовчте, – відказав гачконосий здоровило. – Чи ви зневірилися у моїй фізіономії? Мій ніс зробить все, що зможе. Наповнимо знову ці склянки, бо птахів в голові треба добре поїти, інакше вони захиріють у сухій моральній атмосфері.
Так от, цей літератор зробив, на мою думку, добре, охоче розрахувавшись за все, бо наш з Тобіном капітал був остаточно вичерпаний пророцтвами. Але Тобін вважав себе скривдженим, і, хоч і пив спокійно, його очі наливались кров’ю.
Через якийсь час ми вибрались звідти, бо була вже одинадцята година, і постояли трохи на тротуарі. Тоді чоловік сказав, що йому час повертатись додому і запросив нас до себе. Так ми пройшли два квартали і завернули у провулок, вздовж якого тягнулися цегляні будинки з високими ґанками і залізними огорожами. Чоловік підійшов до одного з них і глянув на верхні вікна, які вже були темні.
– Це і є моє скромне помешкання, – каже він. – За всіма ознаками, моя дружина уже пішла спочивати, і тому я ризикну проявити трохи гостинності. Я хотів би, щоб ви зайшли до нижньої кімнати, де ми обідаємо, і перекусили. Там знайдеться трохи смачної холодної качки, сир і пляшка-дві елю. Заходьте, будь ласка, бо я перед вами в боргу за задоволення.
Наші з Тобіном апетит і совість були схильні прийняти цю пропозицію, хоч Тобіну з його забобонами важко було повірити, що саме кілька склянок елю і холодна качка і означають щастя, обіцяне у відповідності з лініями на його долоні.
– Спускайтеся вниз цими сходами, – припрошував чоловік з гачкуватим носом, – а я піду наверх і відчиню вам. Я скажу новій дівчині, що працює у нас на кухні, зварити вам кави. Як на молоду ірландку, що прибула до Америки лише три місяці тому, Кеті Магорнер чудово
