є дуже цікавий каналізаційний люк.
На самому краю хідника зарухався важкий чавунний люк. Він відсунувся чимдалі набік і з нього обережно вигулькнула, лише по самий ніс, Северинова голова.
На всі боки вулиця була порожньою й тихою. Нічна вільгість лагідно обіймала зморені за день будівлі, вкривала сизою росою чорну бруківку. Ліхтарі де-не-де висмикували з темряви освітлені плями безлюдного простору. Ніде ані шелесне. Северин спритним стрибком з ями опинився на вуличній бруківці. Немов бавлячись, засунув на місце важезний люк. Він спершу почув, а потім і помітив, як у самому кінці освітленої вулиці метушилися якісь люди з розлюченими песиками. Ті люди щось вигукували, верещали, шлякали, а песики нестримно гавкотіли, що чутно було на чверть Львова. І не соромно їм було людей будити! Северин нарешті здогадався, що то, мабуть, були поліцейські. Цікаво, а що вони там роблять у такий пізній час, на тих вулицях у батярському районі? Мабуть, шукають когось.
Северин поправив на собі маринарку й капелюха і, злегка насвистуючи мелодію нової пісеньки «Ми нині стрінулись знову…», аби не привертати до себе зайвої уваги, зникає невловимою тінню у м’якій темені батярських кварталів.
Після того недоречного і дурнуватого інциденту з навіженими личаківськими, які так необачно, і так брутально впхалися своїми кривими ґємбами в ту давню, інтимну Северинову історію з його невловимою незнайомкою, він пережив неспокійну, важку ніч.
Можливо, того вечора наміри личаківських в «Лябіринті» були мирними, навіть доброзичливими. Можливо, вони, щось там між собою порішивши, справді забажали помиритися і заприязнитися з Северином, а заодно й з усіма клепарівськими. Хто ж про то тепер скаже, що в них тоді було на умі! І якби таке відбулося іншого вечора, за інших, нейтральних обставин, можливо, й стався б той довгожданий акт примирення між личаківськими та клепарівськими.
Якби ж то Северина того вечора ніщо інше не відволікало і він би, перед тим покрутивши для фасону носом, врешті пішов би на контакт, приязну розмову, мирову чарку, спільний стіл, гучну забаву і, як логічний результат отого всього – мир і вічну дружбу між клепарівськими та личаківськими!
Можливо, так і сталося б того вечора. Якби не раптовий, незграбний і такий необдуманий жест отого пришибленого збуя з Личакова, який в результаті пересрав усе на світі! Тепер про якусь «мирову» між клепарівськими і личаківськими всі у Львові мусіли забути навічно. Віднині ота правічна неприязнь, прадавнє суперництво між двома історичними львівськими дільницями, яке так чи інакше зачіпало сотні життів та доль їхніх корінних мешканців і яке періодично, в різні часи то згасало, то розпалювалося з новою силою, а тепер, в таку відносно спокійну, погідну пору взагалі могло зникнути і перерости в давно сподівану вічну дружбу, навпаки – і тож треба такому статися! – переросло у справжню війну! Тепер миру після всіх пам’ятних подій того вечора й ночі між клепарівськими та личаківськими не могло бути ніякого і ніколи!
А тут ще ті матолки, батяри замарстинівські влізли! І теж
