«Лябіринт». Відразу той розважальний заклад справді не мав такої популярності, як про те мріяв Зеник. Та й самі, дуже добрі загалом музиканти нового, недавно створеного Зеником оркестру, чекали чогось більшого. Зібрати нову джаз-банду йому вдалося на диво легко і відносно швидко. Зрештою, труду багато Зенику не довелося докладати, бо всі відомі йому добрі музиканти тільки того й чекали, коли Зеник їм свисне.
Зеник першим ділом відразу зладив усім одинакові, приємного світлого вальору двобортні маринарки з блищичими ґудзиками, одинакові краватки-метелики, всі мали одинакові темні сподні з гострими кантами і чорні, напуцовані до блиску мешти. І на всі ті убори пішли останні, позичені Зеником гроші. Все! Тепер Зенику позичати вже не було в кого, не було де і не було як. Тепер додаткові позички виглядали б доволі підозріло, бо якраз невпинно підходив час потрохи віддавати раніше позичені гроші. А новий оркестр вже не вперше грав у великій і майже порожній залі. Вся нечисленна публіка з місцевих батярів та їхніх кобіт почувалися в такому просторі ще якось ніяково і наразі збиралися тут швидше з цікавості, ніж з чітким, усвідомленим бажанням добре відпружитися і весело збавити час.
Та Зеник ані секунди не хнюпив носа, не втрачав бадьорості, все повторював: «Нічо, нічо, нічо!.. Все ще в нас буде! Буде!.. Все ще заграє! По тому лябіринту треба ще трохи поблукати, поблудити, перш ніж мати те, що хочеш! Граєм, граєм, хлопаки! Не сумуємо! Граєм!!! Жваво, бадьоро!»
І тими словами, і своєю поведінкою Зеник справді запалював своїх музикантів, змушував їх краще зігратися, відточувати свою майстерність. І всі плекали в своїй душі непохитну надію, всі твердо вірили, що Зеник добре знає, що він говорить, що він робить, а найкраще знає, що він хоче і куди всіх має вести. І жодного дня, окрім постів, «Лябіринт» не припиняв своєї роботи.
Підприємницька жилка Зеника в ті перші, напружені дні проявила себе якнайкраще. Без будь-якої реклями, бо на рекляму вже не було ані ґроша, в «Лябіринті» проводилося все, що так чи інакше могло викликати до нового закладу інтерес, привернути хоч якусь публіку і то за дуже помірну ціну, а то й безкоштовно. Але він також не цурався жодної нагоди добре закалимити. Від дитячих свят-співаночків, до репетицій і виступів хорів, церковних служб, весіль, прийнять, концертів, виступів, ну й, звичайно, самих танців – усе в «Лябіринті» проходило якнайкраще.
Важливим надбанням для Зеника виявилася пані Стефця. Один час вони навіть були дуже добрими сусідами, бо їх як нікого єднали взаємні вподобання. Пані Стефця кохалася в гарній музиці і обожнювала добрий спів, а Зеник любив добре попоїсти.
Чи не з самого дитинства пані Стефця пропрацювала куховаркою. Вона пройшла, без перебільшення, майже всі кухні Львова. А починала з замарстинівських кнайп, далі пішли невеликі пекарні, цукерні та каварні, а вже в зрілому віці – поважні ресторації, куди пані Стефцю радо запрошували, іноді й переманювали, бо пані Стефця вважалася однією з найкращих господинь-кухарок на цілий Львів.
