маршрути наднових моделей дирижаблів мали б по ідеї забезпечувати швидке перекидання великих партій інженерів і працівників у важкодоступні нафтові райони. Та сталося так, що той перший дирижабль, який випадково опинився над самим Львовом, потрапив у дуже несприятливі погодні умови, тому й довелося змінити маршрут польоту. Влада Нової Німеччини сподівається, що всі мешканці міст змогли на власні очі побачити і захопитися нечуваними темпами економічного зростання, пересвідчитися у могутності промислового потенціалу Третього Райху, який єдиний здатен забезпечити економічне і політичне об’єднання Європи, гарантувати всім жителям соціальне процвітання… Подібні повідомлення й репортажі у величезній кількості з’являться лише наступного дня. А сьогодні…
Оркестранти на чолі з Зеником, мов ошелешені, не дуже відрізняючись від захоплених дітей, які й далі, не вгаваючи, верещали на всю вулицю: «Цепелін! Цепелін!», заворожено бігли разом з ними за тим літаючим чудом. Вітер куйовдив їхнє світле волосся, лопотів у легких складках сорочок, іскрилися захопленим блиском очі, звернені до неба. А дирижабль, хоча й рухався повільно та плинно, все набираючи висоту, невпинно віддалявся і наздогнати його вже було несила.
Ніби за магічним помахом чарівної палички, Зеник зі своїми хлопцями, і не лише вони, а й разом з цілими юрмами дорослих чоловіків, раптом потрапили у своє дитинство і, аж до появи сліз в очах згадували ті щасливі миті, коли вони, ще такими дрібонькими львівськими хлопчаками бігали аж ген за костьол Св. Ельжбєти, попри двірець, через шкарп, попри Левандівку, до Скнилова на нове летовище, де з замиранням у серці спостерігали за тренувальними польотами аеропланів. І всі тоді мріяли про небо, про польоти, про таку манливу, цю незвідану далечінь… І всі хлопчаки тоді неначе хворіли на одну дуже дивну хворобу – це таке не усвідомлене і нічим не пояснюване жагуче бажання відірватися назавжди від тої осоружної землі і полинути… кудись… туди…
Дирижабль зі свастикою на хвості все віддалявся. Зробився, врешті, невиразною сірою плямою, потім темним кружечком, цяткою, а відтак зник десь далеко, за горизонтом.
Музиканти не на жарт розгомонілися, обсмоктуючи це небуденне видовище, але Зеник швидко їх отямив:
– Ану вже стулили писки! Що то таке має бути? Ще нічого не зроблено, а вже півдня – до дупи! Що не виділи?! За вітром всі побігли, як подуріли! А музика?! А наші виправи оркестрові?! А ввечері ще маємо концерт і танці! Досить базікати! До роботи!
Але хлопці, повернувшись до «Лябіринту», немов показилися, раз по раз переривалися, відволікалися від музики, від своїх інструментів, знову й знову збуджено обговорюючи ту подію, мимовільними свідками якої стали чи не всі мешканці міста. Зеник більше не вичитував хлопців. Усе одно з несподіваним перельотом того француватого «цепеліна», який виник невідь звідки, веселої забави того вечора не вийде. Всі, хто прийде сьогодні, будуть
