дати йому вихід через свою приналежність до аристократії і через комплекси «доблесті» і «честі», нав’язані їй оточенням. Пікантність ситуації полягає в тому, що вона і собака, і капуста (овоч настільки зрілий, що треба тільки простягнути руки і зірвати його), а Теодоро є, якщо слідувати логіці прислів’я, огородником-хазяїном, тобто тим, хто заволодів її серцем. Проте за своїм становищем саме Діана є справжньою хазяйкою, а Теодоро – її служник. Йому вона не дає «з’їсти» себе, хоча так бажає бути «з’їденою». Вона захищає свій «город» (палац – ложе – тіло), водночас розуміючи, що давно настав час знімати врожай. Назвавши графиню «собакою», Лопе явно розраховував на шоковий ефект, адже в літературі золотої доби слово «perro» («собака») було синонімом образливих слів «ниций», «рабський» і «ревнивий». У п’єсі графиня насправді поводиться, як собака: палає заздрощами, ревнує, слабує на надмірне марнославство, кусає тих, хто нижчий за неї на соціальній драбині. Більше того, практично всі персонажі комедії проявляють більшою або меншою мірою риси «собачого характеру». Навряд чи молодик її щиро кохає, але й він також шукає способи перетнути прокреслену суспільством соціальну межу. Водночас російський і український варіант перекладу назви хоч і «замовчує» сексуальні конотації твору, зберігає відтінок тлумачення пристрасті як чогось приземленого і такого, що народжується за умов різниці в статусах персонажів. Остання обставина відіграє велику роль у розгортанні драматичного конфлікту.
Лопе поміщає свою героїню у справжню пастку: «Вона сама палає бажанням, жадає бути жаданою і вимушена приховувати свої почуття, оскільки чоловік, якого кохає, не належить до її соціального класу» (Естер Фернандес і Крістіна Мартінес-Карасо). Любовне божевілля Діани майстерно «підігрівається» Теодоро тим, що секретар паралельно веде роман з Марселою (у тексті —Марчеллою). Дівчина – також служниця, і усвідомлення, що Діана страждає від ревнощів до такої низької істоти, тільки підсилює пристрасть графині. На певному етапі інтрига настільки заплутується, що у публіки складається враження, що персонажі остаточно загублені в любовному тупику. Вихід з нього – доволі примітивна і груба брехня, запропонована хитруном і пройдисвітом gracioso Трістаном, в яку всі готові повірити: секретар блискавично стає викраденим маврами сином графа Людовіко, гідним того, щоб Діана вийшла за нього заміж. Усі обізнані, що історія Трістана – цілковита вигадка, але головне, щоб таємниця Теодоро залишилася у вузькому колі причетних і не виходила у широкий світ. З проханням не видати цей секрет звертається до публіки Діана, адже в такий спосіб вона може врятувати гідність, зберегти «доблесть» і «честь» й отримати можливість задовольнити свою пристрасть. Весела, іскрометна комедія пронизана духом сумніву у базових людських цінностях, які не існують самі по собі, а є результатом суспільної угоди або й прямого торгу. Речі слід приймати не такими, як вони є, а такими, як вигідно їх бачити. Цей сумний висновок кидає на твір
