дитячою забавою були тортури над тваринами, що він обожнював відрубувати пташкам голови, аби наловчитися потім відрубувати їх людям. Це ж як треба зневажати людей і вважати їх зовсім безглуздими, аби підкидати їм такі нісенітниці. Як? Мій брат, навчаючись у школі, тобто за п’ятнадцять чи двадцять років до того, як Ґільйотен винайшов знаряддя тортур, що носить його ім’я, збудував, на думку цих біографів, невеличку гільйотинку, за допомогою якої розважався обезголовленням пташок! По правді кажучи, читачів цих «Спогадів» мало б образити спростування подібних дурниць. Нехай ці огидні звинувачення зблякнуть від їхнього обурення.
Щонеділі нам з сестрою влаштовували зустріч з нашими двома братами. Це були дні, сповнені щастя й радості. Мій брат Максиміліан збирав колекцію картинок і гравюр, виставляв напоказ свої скарби і радів задоволенню, яке ми відчували, розглядаючи їх. Також він почесно приймав нас у своєму авіарію, де почергово давав потримати в руках своїх горобців і голубів. Ми страшенно хотіли, щоб він подарував нам одну з своїх улюблених пташок; ми настійно благали і вмовляли його; та він довго відмовлявся, побоюючись, що ми не зможемо забезпечити їй належного догляду. Все ж, одного дня, він піддався на наші благання і подарував нам прекрасного голуба. Ми з сестрою були у захваті. Він змусив нас пообіцяти, що пташці ніколи нічого не бракуватиме; ми тисячу разів заприсяглися і кілька днів дотримувалися обіцянки, чи, радше, ми б її дотримувалися вічно, якби бідолашний голуб, забутий нами у садку, не загинув однієї ночі під час грози. Від новини про смерть пташки в Максиміліана потекли сльози, він щедро обсипав нас цілком заслуженими докорами і заприсягнувся більше ніколи не довірити нам жодного з своїх дорогих голубів.
Минуло вже шістдесят років, як я, через дитячу необачність, стала виною зажуреності і сліз мого старшого брата: що ж, моє серце все ще стікає кров’ю! Здається, я зовсім не постаріла від того дня, як трагічна смерть бідолашного голуба так зачепила Максиміліана. Я і досі засмучена через це.
Тож минуло три роки. Я могла б розповісти цілу купу історій про дитинство Максиміліана Робесп’єра; втім, події, що дуже цікаві для мене, про які я не можу згадувати, щоб не розчулитись, можуть буди не такими цікавими читачам, які колись читатимуть ці «Спогади». Якщо я і не захотіла промовчати про цю пригоду, то лише тому, що вона демонструє тим, хто, можливо, ставить під сумнів добру вдачу мого старшого брата, що не було більш чуйного серця, як у нього.
Максиміліанові успіхи, його схильність до навчання, його весела вдача привернули увагу настоятеля аббатства Сен-Вааст, що був знайомий з моїми тітками і мав можливість особисто скласти належну ціну моєму братові. Цей священик надавав кілька стипендій на навчання у колежі Людовіка Великого у Парижі; одна з них дісталася Максиміліанові.
Нас розлучили. Багато сліз пролилося з обох боків. Максиміліан, незважаючи на свою чутливість, вже дістав певну душевну стійкість і з усіх
