such a fellow in my district, you may count I’ll have an eye upon you day and night. I’m not a doctor only; I’m a magistrate. Аnd if I catch a breath of complaint against you, if it’s only for a piece of incivility like tonight’s, I’ll take effectual means to have you hunted down and routed out of this. Let that suffice».
Soon after, Dr. Livesey’s horse came to the door and he rode away. But the captain held his peace that evening, and for many evenings to come.
1
Старий морський вовк у корчмі «Адмірал Бенбоу»
Сквайр Трілоні, доктор Лівсі та інші джентльмени попросили мене написати все, що я знаю про Острів Скарбів. Вони хочуть, щоб я розповів усю історію від початку до кінця, не приховуючи нічого, крім розташування острова, та й то тільки тому, що й досі звідти не вивезли всі скарби. Отже, я беруся за перо цього року Божого 17… і повертаюся думками до тих часів, коли мій батько мав корчму «Адмірал Бенбоу» і коли засмаглий старий моряк зі рубцем від шаблі на щоці оселився під нашим дахом.
Я пам’ятаю, ніби все це було тільки вчора, як він підійшов, важко ступаючи, до дверей нашої корчми, а слідом за ним везли на тачці моряцьку скриню. Це був високий, міцний, огрядний чоловік з темним, засмаглим обличчям. Засмальцьована косичка стирчала над коміром його брудної синьої куртки. Руки в нього були зашкарублі, порізані, з чорними поламаними нігтями, а шабельний рубець на щоці – бруднувато-білявого кольору зі свинцевим відтінком. Пригадую, як він окинув поглядом бухту і тихенько свиснув, а потім раптом затяг давню морську пісню, яку так часто наспівував і потім:
П’ятнадцять хлопців на скрині мерця.
Йо-го-го, ще й пляшечка рому!
Голос у нього був старечий, хрипкий, верескливий, немов рипучі важелі кабестана.
Потім він постукав у двері кінцем палиці, що скидалася на гандшпуг, і, коли вийшов мій батько, грубо зажадав від нього склянку рому. Йому винесли ром, і він почав поволі його пити, як великий знавець, смакуючи кожен ковток і все ще поглядаючи на скелі й на нашу вивіску.
– Бухта нічогенька, – пробурмотів він нарешті. – Непогане місце для шинку. Багато народу, хазяїне?
Батько відповів, що, на жаль, народу тут буває дуже мало.
– То й добре! – сказав моряк. – Пристань саме для мене. Гей, ти, голубе! – гукнув він чоловікові, який віз тачку. – Під’їжджай сюди, допоможи мені втягти скриню. Я тут затримаюсь трохи, – вів він далі. – Чоловік я простий. Ром, шинка, яєчня – і більше мені нічого не треба. Хіба тільки ще ота скеля, з якої видно в морі кораблі… Як мене звати? Ну що ж, зовіть хоч би й капітаном. Еге, я бачу, що вас турбує… Маєте!
І він кинув на поріг три чи чотири золоті монети.
– Коли ці скінчаться, можете прийти і сказати, – промовив він суворо і глянув на батька, як командир на підлеглого.
І справді, хоч одяг у нього був поганенький, а мова дуже брутальна, проте він зовсім не скидався на звичайного матроса. Швидше можна було подумати, що це штурман або шкіпер, який звик командувати й карати непокірних. Чоловік з тачкою розповів нам, що незнайомець прибув поштовим диліжансом учора вранці до «Готелю Короля Георга» і розпитував, які є корчми в околиці. Почувши, мабуть, добрі відгуки про нашу корчму й довідавшись, що вона розташована на відлюдді, капітан обрав саме її. Оце й усе, що ми змогли дізнатися про нашого гостя.
То був дуже мовчазний чоловік. Цілими днями він вештався біля затоки або здирався на скелі з мідною підзорною трубою. А вечорами сидів у вітальні в кутку біля вогню, змішував ром з водою і пив цю міцну суміш. Здебільшого він нічого не відповідав, коли до нього зверталися. Тільки кине раптом лютий погляд і засопе носом, немов корабельна сирена в тумані. Ми й наші відвідувачі незабаром навчилися не турбувати
