стало ясно, що мій бідолашний батько навряд чи побачить весну. З кожним днем йому ставало все гірше й гірше. Клопотатися про корчму доводилось моїй матері й мені. Ми були дуже зайняті і звертали мало уваги на нашого неприємного пожильця.
Був ранній січневий ранок, морозний і холодний. Бухта посивіла від інею. Хвилі м’яко хлюпали об каміння. Сонце ще не встигло піднятись і тільки торкнулося своїм промінням верхівок горбів та блідо осяяло морську далечінь. Капітан прокинувся раніше, ніж звичайно, і вийшов на берег з кортиком під полою старої синьої куртки, з мідною підзорною трубою під пахвою, у капелюсі, зсунутому на потилицю. Я пригадую, що з рота у нього вилітала пара і клубочилася в повітрі, мов дим. Я чув, як злісно він фиркнув, зникаючи за великою скелею, – так, ніби ще й досі не міг забути своєї сутички з доктором Лівсі.
Мати забарилася нагорі, біля батька. Я готував на столі сніданок до приходу капітана. Раптом двері розчинилися, й до кімнати ввійшов чоловік, якого я ніколи раніше не бачив. Він був блідий, і обличчя в нього лисніло, наче змазане салом. На лівій руці в нього бракувало двох пальців. Хоч чоловік цей і носив кортик, але вигляд у нього був не дуже войовничий. Я весь час пильнував за моряками – і одноногими, й двоногими – і пригадую, як ця особа спантеличила мене. Він мало скидався на моряка, але все-таки щось морське я в ньому відчув.
Я спитав його, чим можу допомогти. Він попросив собі рому. Я вже збирався вийти з кімнати, щоб виконати його прохання, але він сів за стіл і кивнув мені, щоб я підійшов ближче. Я зупинився, тримаючи серветку в руці.
– Підійди, синку, – сказав він. – Підійди ближче.
Я ступив крок уперед.
– Оцей стіл накритий для мого товариша, штурмана Біллі? – запитав він, посміхаючись.
Я відповів, що не знаю ніякого штурмана Біллі і що стіл накритий для нашого постояльця, якого ми називаємо капітаном.
– Ну що ж, – сказав він, – мого товариша, штурмана Біллі, теж можна так називати. Це справи не міняє. У нього рубець на щоці і дуже приємна поведінка, особливо коли він напідпитку. От він який, мій штурман Біллі! Ну, а у вашого капітана теж є рубець на щоці… І саме на правій щоці. Правда ж? А що я казав! Ну, то чи вдома зараз мій штурман Біллі?
Я відповів, що він пішов прогулятись.
– А якою дорогою, синку? Якою дорогою він пішов?
Я показав йому на скелю, пояснив, якою дорогою і коли має повернутися капітан, відповів ще на кілька запитань.
– Ах, – сказав незнайомий, – мій приятель Біллі зрадіє мені, мов добрій чарці.
Вираз його обличчя, коли він промовив ці слова, був аж ніяк не приємний, і я мав усі підстави гадати, що незнайомий помилявся, навіть коли він справді думав те, що казав. Але я вважав, що ця справа мене не обходить. До того ж важко було вирішити, що робити за таких обставин. Незнайомець пильно стежив за дверима корчми, притулившись біля входу, мов кіт, що стереже мишу.
Коли я спробував вийти надвір, він наказав мені негайно повернутись. Йому здалося, що я не досить швидко виконав наказ; тієї ж миті жахлива гримаса перекосила його обличчя, і він так гримнув на мене, що я аж підстрибнув з переляку. Проте, коли я повернувся, він знову почав розмовляти зі мною, як і раніше, – напівулесливо, напівжартівливо, поплескав мене по плечу і сказав, що я гарний хлопчина й одразу сподобався йому.
– У мене є синок, – сказав він, – і ви схожі, мов дві цеглини. Він – гордість
