як тремтять мої пальці, – благально мовив він. – Я не можу втримати їх так, щоб вони не тремтіли. За цілісінький день я ж ні краплини не випив! Цей лікар – дурень, запевняю тебе. Якщо я не ковтну рому, Джіме, мені ввижатимуться різні страхіття. Я вже й так бачив їх, їй-богу! Бачив старого Флінта в кутку, отам, за тобою. Бачив його ясно, мов живого. А якщо знову їх побачу, то мучитимусь, наче Каїн. Таж сам твій лікар казав, що одна склянка мені не зашкодить. Я дам тобі золоту гінею за одну чарчину, Джіме.
Він канючив усе наполегливіше і був такий збуджений, що я почав побоюватися за свого батька, якому в той день було дуже погано і який потребував цілковитого спокою. Крім того, мене переконали слова лікаря, що їх тепер повторив капітан.
– Не треба мені ваших грошей, – сказав я, ображений, що мені пропонують хабара. – Заплатіть хоча б за те, що ви винні моєму батькові. Я принесу вам склянку, але це буде остання.
Я приніс склянку рому. Він жадібно схопив її і випив одним духом.
– Гей, гей, – промовив, – отепер мені трохи покращало. Послухай, друже, лікар не казав, скільки я валятимусь на оцій старій койці?
– Принаймні тиждень, – відповів я.
– Хай його грім пальне! – вигукнув капітан. – Тиждень! Не можу цього я собі дозволити: вони встигнуть до того часу прислати мені чорну мітку. Негідники вже натрапили на мій слід. Марнотратники, ледарі, своє не зберегли, а тепер ганяються за чужим! Хіба ж так справжні моряки роблять? От узяти мене: я людина ощадлива, ніколи не тринькав гроші, ніколи їх не губив. Я зумію знов обдурити їх! Не страшні вони мені! Відчалю від цього рифу, братику, і знову пошию їх у дурні.
Говорячи це, він заледве підвівся з ліжка і сперся на моє плече з такою силою, що я мало не закричав. Раптом його ноги, мов колоди, опустилися на підлогу. Погрози ніяк не відповідали тому слабкому голосу, яким він їх виголошував.
Сівши на край ліжка, він довго віддихувався.
– Цей лікар мене доконав, – пробурмотів урешті. – У вухах дзвенить… Допоможи мені лягти…
Але перш ніж я взявся допомагати, він упав на спину і на якийсь час замовк.
– Джіме, – сказав він нарешті, – ти бачив сьогодні того моряка?
– Чорного Пса? – спитав я.
– Атож, Чорного Пса, – відповів він. – То дуже поганий чоловік, але ті, що послали його, ще гірші. Слухай: якщо мені не пощастить вибратися звідси й вони надішлють мені чорну мітку, то знай, що вони полюють на мою скриню. Сідай тоді на коня… Ти ж умієш їздити верхи, правда? Сідай, кажу, тоді на коня й жени щодуху… Ну, тепер мені все одно… Мчи хоч до цього лікаря, до того телепня, й перекажи йому, щоб він свистів усіх нагору – суддів там і різних присяжних – і накрив би тут, на борту «Адмірала Бенбоу», всю стару зграю Флінта, всіх до єдиного, скільки їх ще лишилося живими. Я був першим штурманом старого Флінта. Першим штурманом! І тільки я знаю те місце. Він сам усе передав мені в Саванні, коли лежав при смерті, як ось я тепер. Але ти не зчиняй галасу, поки вони не надішлють мені чорної мітки. Чи поки не побачиш знову цього Чорного Пca або моряка на одній нозі. Одноногого моряка, Джіме, бійся найдужче!
– А що це за чорна мітка, капітане? – спитав я.
– Це виклик,
