(національного), звільнення одиниці, юрби, від будь-яких наказів згори, а головне – звільненням від вічного закону боротьби за існування між націями… Людство, космополітизм, інтернаціоналізм не був мужнім інтернаціоналізмом. Dei gratia пануючих, що зі своєї ідеї робили міжнародну, підкоряючи їй слабші. Ні, цей інтернаціоналізм був їхнім «тихим пристановищем», де вони збігалися, мов стадо овець перед громовицею, разом, у юрбу: до Ліги націй, до пацифістських товариств, так само, як до вегетаріанських і антиалкогольних, щоб працювати в любові та братерстві, бо не мали сили стояти самі, зробити зі себе якийсь осередок, навколо якого крутилося б усе інше. Так зі своєї атомістичної теорії наше провансальство дійшло до занепаду ідеї (національного) колективу, ідеї нації, що має волю над окремим, до проголошення права вибору на річ племінного піднаціоналізму, або космополітичного націоналізму, до розпорошення самого поняття нації.
Цей світогляд призвів до занепаду поняття нації, до занепаду ідеї боротьби, будь-якого розуміння для неї і почуттів, отриманих із нею. І в одному, і в іншому випадку це було нехтування вольовим моментом у національному чиннику, в національному почутті. Поняття нації, особливо політичної, якому іманентні поняття волі до влади та боротьби, стало неясне і непотрібне. Але все ж таки вони, безперестанно маючи на вустах слова «народ», його «щастя» тощо, мусіли мати якесь своє розуміння цього народу? Мусіли, і мали, але це не було поняття нації політичної, а лише – власне народу, простіше кажучи, плебсу. Плебс ще в Стародавньому Римі вважався протилежним патриціям, частина нації була позбавлена політичних прав, юрба, що жила будь-якими іншими інтересами, тільки не справами політики та влади; справами приватними, але не інтересами цілісності нації. За часів феодалізму в Європі таким плебсом була буржуазія. Коли вона стала політичною нацією, плебсом став лише клас пролетарський і селянський тощо. Зрікаючись зверхності і власної політичної ідеї, ставлячи приватні інтереси одиниць над окультними інтересами держави й нації, як окремого колективу, випихаючи в своїй тактиці боротьбу за владу на друге місце, наше провансальство мусіло дійти до ототожнення нації з плебсом. Його нація це було розрізнене товариство з правом сецесії його членів, вільна спілка, до якої хто хоче вступає, а кому не вигідно – виходить; його ідеалом були нації як добровільні товариства, пов’язані не більше того, скільки вимагала потреба, і міцні настільки, наскільки їхнє існування не шкодить правам особистої свободи.[179] Демократизм вони ототожнювали з мужицтвом. Але це була особлива, їхня демократія. Як і мужицтво, вони передусім думали про рівність, але не про свободу, і тому готові були забути про момент свободи (влади), коли хтось забезпечить їм рівність: як Драгоманов із своїм царефільством, як Грушевський і вся наша плеяда істориків, які відкидали політичну свободу, коли вона вимагала жертв від того самого народу. Вони просто «покланялись народові як животворящій
