руки його смертю. Бо він і мертвий між ними стоятиме…
Чаплинський її зрозумів і заради неї…
Заради дружини велів відпустити затятого свого ворога – це ж треба!
Не хотів псувати відносини з коханою, яку любив над усе і якою дорожив. Тому й не хотів, щоб між ними та їхньою любов’ю стояла тінь загубленого сотника. Хай щезає куди хоче, але подалі від Чаплинського, щоби він більше його й одним оком не бачив.
І сотник Богдан Хмельницький, дякуючи Олені, коханці своїй, а тепер жоні Чаплинського, опинився на волі. Навіть за ворота замку вийшов – брама за ним зі скреготом зачинилася, – а все ще не міг повірити, що його випустили з в’язниці, і подумки дякував Олені, яка зберегла йому життя. Але гнів до Чаплинського не затихав. Та й не він його звільнив, а вона, Олена Прекрасна. Їй він до останнього дня в цьому світі буде вдячний, любові своїй, тож поверне її, хоч би що це йому коштувало. І заразом відомстить Чаплинському, який посмів викрасти в нього любов і собі її привласнити. Так і такечки, Чаплинський ще отримає своє. Ось тільки як його взяти за зябра? У клятого ляха – влада і значна військова сила. А тут ще й застерегли Богдана вірні люди: тікай, чоловіче, подалі й пошвидше, тікай, доки ляхи не передумали і не повернули тебе у підземелля замку. Їм із тобою впоратися – раз плюнути. А тому – бери ноги в руки й тікай! Куди?… Та куди хочеш. Хоч і на край світу. А найперше тікай з України, бо панами тут ляхи. Що хочуть, те й чинять. І з якимось сотником впоратись їм нічого не коштує. Та й у Чаплинського руки занадто довгі, тож тікай туди, де він тебе не дістане.
У ті часи всі гноблені та переслідувані, не знаходячи в Україні справедливості, втікали на Низ, на Січ Запорізьку, бо тільки там була справедливість. Це розумів і Богдан, а тому, прихопивши з собою сина Тимофія, кинувся на Запоріжжя, до січових братчиків. Був певний: ляхи – їхні затяті вороги, тож козаки допоможуть. І з Чаплинським він іще побореться, ще відомстить кривднику за все, за все, і неодмінно поверне собі Олену Прекрасну.
А втікаючи на Низ, до Січі Запорізької, славної-преславної, вряди-годи повторював, як присягу:
– Якщо маю шаблю в руці, то не все забрав у мене Чаплинський, не все. Жиє Бог і козацька ще не вмерла мати!..
І поправляв шаблю при боці, коштовну, до речі. З іще коштовнішим руків’ям – дарунок самого короля.
Воістину, ще не все втрачено, коли ти козак і маєш безвідмовну шаблю, найпершу подругу кожного істинного козака!
З усіх видів ручної зброї у ті часи шаблю (шаблюку, шабельку) ніхто так не шанував, як запоріжці. Без неї козак – як без рук. І не козак взагалі.
Як свідчить Дмитро Іванович Яворницький, у козаків «шаблі використовували не надто криві й не дуже довгі, середньою довжиною в п’ять четвертей, зате дуже гострі: «як рубне кого, то так надвоє й розсіче – одна половина голови сюди, а друга туди». Леза шабель вкладали у дерев’яні, обшиті шкірою чи обкладені металом піхви (від слова «пхати»), часто прикрашені на кінці, біля руків’я якимось вирізаним
