становище в суспільстві.
На Україні це (старий чи просто в добрих літах чоловік бере молоду фіфочку, а потім має з нею клопіт, не знаючи, як утримати її біля себе та ще й змусити її любити його), так ось, на Україні це з давніх-давен чи не типове явище. Принаймні не рідкісне. Настільки звичне, що дотепники навіть в’їдливу пісеньку про таких старих женихайлів склали. Пригадуєте?
Ой під вишнею,
Під черешнею
Стояв старий з молодою,
Як із ягідкою.
А далі… Далі співається, що вона «і просилася, і молилася»:
Пусти мене, старий діду,
На вулицю погулять!
А він їй, як отой собака, даруйте, на сіні:
Ой і сам не піду,
І тебе не пущу,
Бо ти мене, старенького,
Та й покинеш на біду.
І що їй тільки не обіцяє, аби втримати юну звабу біля себе, ще й мати од неї оте саме, любов:
Куплю тобі хатку
І ще сіножатку,
І ставок, і млинок,
І вишневенький садок!
А вона? Спокусилась багатством? Де там!
Ой не хочу хатки,
Ані сіножатки,
Ні ставка, ні млинка,
Ні вишневого садка!
Чому? Та тому, що
Ой ти, старий дідуга,
Ізігнувся, як дуга,
А я молоденька,
Гуляти раденька!..
Ой ізгиньте, пропадіте
Всі старії кості!
Не сушіте, не крушіте
Моєї молодості!
Ти в запічку «ка-хи, ка-хи»,
Я з молодим «хі-хі, хі-хі».
Ой ти все спиш, а я плачу,
Тільки літа марно трачу!
Ось так, а не інак. Шкода, що «старії кості», які забагли «молодості», цього не розуміють. І силкуються ощасливити своїми старими костями (та ще садком, млинком, сіножаттю чи хатою) чиюсь молодість…
Шкода – навіть, ой жаль, жаль, – що Олена так жодного разу й не попросила його взяти її у похід – їх у нього було багато, тож вони завжди були б удвох. Принаймні частіше, як нині, коли він із військом мандрує, а вона в Суботові гульки влаштовує… А він так за нею в походах нудьгує! Тож якось і запропонував:
– Коханнячко моє ненагляднеє, може поїдеш зі мною, га? Коня тобі дам найліпшого і найвірнішого. Не кінь, а Змій Горинич. Найкраще козацьке вбрання одягнеш і будеш у походах завжди при мені… Вдень і на людях, як джура, а вночі… Вночі, – тягнув замріяно і якось аж захоплено, – вночі будеш мені коханою. Любкою-голубкою моєю вірною! То як? Гайнімо в похід – на чолі козацького війська, га? Га??? І тоді обтяжливі походи будуть мені в радість.
– Оце тільки і мріяла з твоїми козаками тинятися, як у вас кажуть, позауманню!.. – пирхнула Олена. – Та й що я там не бачила, у твоїх походах? Війни, смерть… Ні, я не вояка, я, як ти мене називаєш, любка-голубка. І мені у палаці добре. Я вже всього набачилася, коли по смерті батька по світу тинялася, аж доки до тебе в Суботів не прибилася. Тож досить. Набігалась по зав’язку!..
– Я гадав… – почав він,
