лях до всіх скарбів Усесвіту… і до всіх його несусвітних жахіть. Коли проспектор Роб Броудгед досяг Брами на космічному кораблі гічі, він вирішив, що знає, який рейс принесе йому щастя. Три рейси по тому Робінетт Броудгед став відомим і казково багатим. Але йому випало стикнутися з подорожжю… всередину самого себе, що стала ще небезпечнішою і страшнішою, аніж та жахлива мандрівка крізь міжзоряний простір, у яку він уклепався!
Розділ 1
Мене звати Робінетт Броудгед. Та попри це я чоловік. Мій електронний аналітик (я зву його Зіґфрід фон Психіатр, хоча то не його ім’я. Він робот, тому в нього немає імені) кепкує:
– Робе, чому тебе хвилює, коли люди думають, що ти дівчина?
– Мені байдуже.
– Тому чого ти про це постійно згадуєш?
Мене дратує, коли Зіґфрід згадує мої спомини. Я дивлюся на стелю з підвісними конструкціями та піньятами, а відтак переводжу погляд у вікно. Насправді це не вікно, а рухома голограма прибою на Каена-Поїнт; Зіґфріда запрограмовано на різноманітні речі. За хвильку я відповідаю:
– Не моя вина, що так мене назвали. Моє ім’я вимовляється «Р-О-Б-І-Н-Е-Т», але всі говорять його неправильно.
– Ти чудово знаєш, що ім’я можна змінити.
– Якщо зроблю це, – кажу я, впевнений у своїй правоті, – ти твердитимеш, що в мене нав’язлива ідея стосовно виправдання свого роздвоєння особистості.
– Я тобі пораджу лише, – відповідає Зіґфрід із притаманним йому незграбним механічним гумором, – не вживати спеціальних термінів зі сфери психоаналітики. Було б краще, якби ти лише говорив про те, що відчуваєш.
– Я почуваюся щасливим, – у тисячний раз запевняю Зіґфріда. – В мене немає жодних проблем. Чому б мені не бути щасливим?
Знову ця гра в слова. Мені це не подобається. Мені здається, з програмою Зіґфріда щось не гаразд. Він говорить:
– Скажи, Роббі: чому ти почуваєшся нещасним? – Я мовчу. Машина наполягає: – Мені здається, тебе щось турбує.
– Дурниці, Зіґфріде, – відповідаю я з легкою відразою, – ти постійно це кажеш. Нічого мене не турбує.
– Немає нічого поганого у вираженні своїх почуттів, – підлещується Зіґфрід.
Я знову дивлюсь у вікно. Я серджуся, бо відчуваю, як тремтить моє тіло, незрозуміло чому.
– Зіґфріде, ти зануда. Тобі колись казали про це?
Він щось говорить, але я не слухаю. Я думаю, навіщо я згаяв свій час, прийшовши сюди. Хто-хто, а я маю всі підстави на те, щоб почуватися щасливим. Я багатий і маю гарний вигляд, не занадто старий і в мене є Повна Медицина, тому протягом наступних п’ятдесяти років я не буду старішати. Я живу в Нью-Йорку під Великою Бульбашкою. Тут мешкають лише забезпечені люди та зірки. Я володію літньою резиденцією з видом на Море Таппан та греблю Пелісейдс. Усі дівчата божеволіють від моїх трьох браслетів, які я отримав за польоти. На Землі живе не так багато проспекторів, навіть у Нью-Йорку. Всі жадають почути від мене про мій політ навколо Туманності Оріона чи Малої Магелланової хмари (звичайно, я жодного разу там не був. Я відвідав лиш одну цікаву місцину, але не хочу розповідати про неї).
– Якщо ти справді щасливий, – говорить Зіґфрід, зачекавши належну кількість мілісекунд на мою відповідь, – чому тобі потрібна моя допомога?
Ненавиджу, коли він порушує ті самі питання, які собі ставлю я. Мовчки соваюся на пінопластовому килимку, прагнучи вмоститися зручніше. Я усвідомлюю, що на мене чекає довгий і нестерпний сеанс. Якби я знав, чому потребую допомоги, вона мені не була би потрібна.
– Зіґфріде, ти зануда. Тобі колись казали про це?
– Робе, ти сьогодні не вельми говіркий, – відповідає Зіґфрід крізь маленький динамік спереду килимка. Іноді він користується дуже реалістичним манекеном, який сидить у кріслі, стукає олівцем і час від часу глузливо посміхається. Проте я йому сказав, що це мене нервує.
– Чому ти просто не поділишся зі мною своїми думками?
– Бо я зараз ні про що не думаю.
– Розслабся і скажи перше, що спаде тобі на думку, Робе.
– Я намагаюся згадати, – кажу я і замовкаю.
– Згадати що саме, Робе?
– Браму?
– Звучить як питання, а не як твердження.
– Можливо. Нічого не вдієш. Це саме те, що я згадую – Браму.
У мене досить підстав згадувати Браму. Там я одержав гроші, браслети й інші речі. Згадую день, коли я покинув Браму. Це трапилося 31-го дня на 22-й орбіті. Якщо порахувати, то вийде, що я залишив Браму десь шістнадцять років та кілька місяців тому. Через тридцять хвилин після лікарні я не міг дочекатися
