ридати. Це трапляється раптово. Я його випереджаю:
– Чорт забирай, Зіґфріде, це все ні до чого. Припинімо. Гадаю, інші дужче потребують твоїх послуг.
– Що ж до цього, Робе, – говорить машина, – я досить компетентний, щоб допомогти людині впродовж визначеного часу.
Я мовчки витираю сльози паперовими серветками, які робот залишив біля килимка.
– Але в тебе ще є нереалізований потенціал, – веде далі Зіґфрід. – Утім, продовжувати наші сеанси чи ні – вирішувати тобі.
– У кімнаті відпочинку є що випити? – запитую я.
– Якщо я правильно тебе зрозумів, то ні. Однак мені говорили, що нагорі є непоганий бар.
– Що я тут досі роблю? – питаю я.
П’ятнадцять хвилин перегодом, записавшись на сеанс наступної неділі, я випив чашку чаю в кімнаті відпочинку. Я намагаюся розчути, чи не кричить його наступний пацієнт, але нічого не чутно.
Я вмиваюся, поправляю шарф, пригладжую маленький вихор на голові та йду до бару вихилити чарчинку. Метрдотель (людська істота) знає мене і запрошує сісти біля південного вікна з видом на частину нижньої затоки у Бульбашці. Він дивиться на струнку зеленооку дівчину з волоссям мідного кольору, яка самотньо сидить неподалік, але я заперечливо хитаю головою. Я випиваю, оцінюю ноги дівчини з мідною засмагою, роздумую над тим, де пообідати, і вирушаю на урок гри на гітарі.
Розділ 2
Скільки себе пам’ятаю, я мріяв бути проспектором – розвідником-старателем. Мені було не більше шести років, коли батьки взяли мене на ярмарок у Шаєнні. Хот-доги, соєвий поп-корн, різнобарвні паперові кульки з гідрогеном, циркова вистава із собаками та кіньми, колеса фортуни, ігри, атракціони. Також там був надувний намет із непрозорими стінками. Вхід коштував долар, а всередині була виставка імпортних товарів з тунелів гічі на Венері. Віяла для молитви, вогняні перли і справжні металеві дзеркала гічі, які коштували двадцять п’ять доларів за штуку. Тато казав, що вони несправжні, але мені здавалися справжнісінькими. Та однаково, ми не могли дозволити собі витратити двадцять п’ять доларів. І, якщо по правді, люстерко було мені не потрібне: рябе обличчя, криві зуби, волосся, яке я зачісував назад і зав’язував у хвостик. Тоді Браму тільки було відкрито. Я чув, як мій тато говорив про це, їдучи додому на аеробусі. Вони думали, що я сплю, але туга в його голосі розбудила мене.
Якби не мама і я, він би потрапив туди. Проте, в нього ніколи не було шансів. Він помер через рік. Єдине, що я від нього успадкував, щойно виріс, – це роботу.
Не знаю, чи працювали ви на харчових шахтах, але, гадаю, чули про них. Це не дуже весело. Я почав трудитися там, коли мені було дванадцять років, на півставки. До шістнадцяти років у мене був статус, як у батька: бурильник шпурів. Платили добре, але доводилося тяжко працювати.
А що робити з тією платнею? На Повну Медицину й на те, щоб залишити шахту, не вистачало. Я просто був прикладом успішної людини для місцевих. Працюєш шість годин, десять відпочиваєш. Вісім годин сну – і знову на ногах. Одяг постійно смердів сланцем. Палити дозволяли
