Яким він був до того, як Мул навернув його з колись непохитного демократа? Пригадувалося важко.
Він не міг повернутися думками у ці часи. Не міг розірвати міцні узи, що емоційно єднали його з Мулом. Він пам’ятав, що колись намагався вбити його, але не міг згадати, які емоції охоплювали його тоді. Це міг бути механізм самозахисту, створений його власним розумом, але від самої лише інтуїтивної згадки про ці можливі емоції – не усвідомлення деталей, а тільки осягнення загального напряму – він відчував, як його починає нудити.
А якщо губернатор маніпулює його свідомістю?
А якщо непомітні ментальні щупальці вихованця Другої Фундації пролізли крізь емоційні тріщини у його гримі, розсунули їх і знову з’єднали…
Він уперше нічого не відчув. Ні болю, ні потрясіння – ні навіть відчуття розриву. Він завжди любив Мула. Якщо і був колись час, задовго до того – задовго до цих п’яти коротких років, – коли він вважав, що не любив його, ненавидів його, – то це була жахлива ілюзія. І сама згадка про цю ілюзію змусила його зніяковіти.
Але він не відчув жодного болю.
Чи повториться це на зустрічі з губернатором? Чи зіллється все, що було раніше – уся його служба Мулові, усі його життєві устої, – із цим каламутним сном з іншого життя, що міститься в слові «демократія»? Мул – це теж сон, і лише для Тазенди його вірність… Він різко відвернувся.
Його знову знудило.
А потім він почув у вусі голос Ченніса:
– Гадаю, це він, генерале.
Прітчер знову повернувся. Один зі старійшин мовчки відчинив двері і став на порозі з виглядом, сповненим гідності та спокійної поваги.
Він сказав:
– Його світлість губернатор Россема від імені володарів Тазенди з радістю дарує свій дозвіл на аудієнцію і пропонує вам з’явитися перед ним.
– Звичайно. – Ченніс рвучко підтягнув ремінь і поправив на голові россемітський капюшон.
Прітчер зціпив зуби. Починався справжній ризик.
Губернатор Россема не справив особливого враження своїм зовнішнім виглядом. Він був із непокритою головою, і ріденьке світло-коричневе волосся, що вже почало сивіти, додавало йому м’якості. Його кощаві надбрівні дуги похмуро нависали над очима, і ті, оточені мереживом тонких зморшок, здавалися проникливими. Його нещодавно поголене підборіддя було маленьким та м’яким, через що будь-який псевдовчений-фізіогноміст назвав би власника такого підборіддя «м’якотілим».
Прітчер уникав очей і спостерігав за підборіддям. Він не знав, чи це дасть якийсь результат – якщо взагалі щось може дати результат.
Голос губернатора був пронизливим і байдужим:
– Ласкаво просимо до Тазенди. Мир вам! Ви вже поїли?
Два Спікери проходили повз, і один зупинив іншого.
– Я маю звістку від Першого Спікера.
В очах іншого замерехтіло передчуття чогось недоброго.
– Точка
