і в університетах при наданню ліценціатського ступеня. Попри все те в званні першого є завжди щось величне.
«Поки що, – сказав собі подумки дон Лоренсо, – нема причини вважать його за шаленця; та ходімо далі». А вголос промовив:
– Здається мені, ваша милость училася по школах: які ж науки ви штудіювали?
– Науку Мандрованого Рицарства, – відповів Дон Кіхот, – яка ні в чому не поступається Поезії, а може, ще й перевершує її на яких два-три вершки.
– Не знаю, що се за наука така, – сказав дон Лоренсо, – не доводилось мені досі про неї й чути.
– То така наука, – промовив Дон Кіхот, – що поєднує в собі всі, або майже всі, знання й уміння сього світу, бо той, хто їй себе присвятив, мусить бути правником і знати закони дистрибутивного й комутативного права,[68] аби оддавати кождому, що йому припадає й належить; мусить бути богословом, аби міг ясно й виразно витолкувати в разі потреби догмати віри християнської, ним сповідуваної; мусить бути медиком, а надто ще й билинарем, аби вмів по пущах та пустовищах зілля цілющі на гоєння ран розшукати, бо не випадає мандрованому рицареві повсякчас до лікарів удаватись; мусить бути астрологом, аби по зорях визначати годину ночі й місцезнаходження своє в будь-якому краю і підсонні світу; мусить володіти математичними знаннями, що стануть йому в надобі на кождому кроці; поминаючи те, що він мусить бути оздоблений усіма, скільки їх є, богопохвальними та кардинальними чеснотами,[69] і переходячи до речей менш важливих, нагадаю, що він мусить уміти плавати незгірше од людини-риби Ніколаса,[70] вміти підкувати коня й полагодити сідло та збрую; і знову до високого вертаючи, – мусить пильно дотримувати віри Богові та дамі своїй, бути чистим у помислах, кріпким у слові, шляхетним у вчинках, доблесним у подвигах, витривалим у труднощах, милосердним супроти знедолених і, нарешті, мужнім споборником правди, готовим повсякчас за неї життя своє покласти. Отсі ж то більші й менші частки і складають у цілокупності своїй доброго мандрованого рицаря; от і гадайте тепер, пане дон Лоренсо, чи нікчемна та наука, яку такий рицар вивчає і визнає, і чи можуть їй дорівняти найпрославленіші науки, що по наших школах та колегіях викладаються.
– Коли так, – сказав дон Лоренсо, – то ся наука над усіма взяла гору.
– Що значить «коли так»? – спитав Дон Кіхот.
– Річ, бачите, в тім, – одказав дон Лоренсо, – що я сумніваюсь, щоб чи то колись, чи тепер були на світі мандровані рицарі, та ще оздоблені всіма тими чеснотами.
– Не раз я вже казав, що скажу зараз, – промовив Дон Кіхот. – У переважній своїй більшості люди гадають, ніби мандрованих рицарів узагалі ніколи не було на світі, і я певен, що коли само небо не явить їм чудом сієї істини, тобто що такі рицарі були і є, то марні будуть зусилля їх у тому переконати. Добре знаючи се з власного досвіду, я не хочу гаяти даремно часу, аби спростовувати хибний погляд, що ваша милость із багатьма поділяє; можу тільки молити
