те цвіло і сяяло лише за золотої доби, за мандрованого рицарства. Може, скажете, неправда? Ну, хто чесніший і сміливіший за преславного Амадіса Гальського? Хто розумніший за Пальмеріна Англійського? Хто лагідніший і приязніший за Тиранта Білого? Хто чемніший за Лісуарта Грецького? Хто більше рубав і кого більше рубано, як Дон Бельяніса? Хто безстрашніший за Періона Гальського? Хто більше гордував небезпекою за Фелісмарта Гірканського? Хто щиріший за Еспландіяна? Хто одважніший за Дон Сіронхіла Фракійського? Хто бравіший за Родамонта? Хто обачніший за царя Собріна? Хто завзятіший за Рінальда? Хто незвитяжніший за Роланда? Хто, нарешті, шляхетніший і люб’язніший за Руджера, що то од нього, як пише Турпін у своїй «Космографії»,[13] ведуть свій рід дуки Феррарські? Всі ці рицарі, а також безліч інших, яких би я, ваша велебність, міг іще сюди приточити, були мандрованими рицарями, красою і хвалою рицарства. От таких ще й подібних рицарів і мав я на увазі, коли збирався радити його милості королю: вони послужили б йому вірою і правдою, одвернувши велику шкоду, а султан турецький хай би рвав тоді на собі бороду. Ну, та що ж, коли я мушу дома сидіти, бо капелан мене звідси не бере. І коли Юпітер, як сказав цирульник, не пустить дощу, то я коли захочу, тоді й звелю дощеві йти! Се я проти того кажу, аби пан Помазан знав, що я його добре зрозумів.
– От їй же богу, пане Дон Кіхоте, – сказав цирульник, – я того зовсім і на думці не мав. Наміри в мене були щонайкращі, і ваша милость гнівається даремне.
– Чи даремне, чи, може, й недаремне, – відповів Дон Кіхот, – то вже мені знати.
Тут у розмову втрутився парох:
– Досі я, – каже, – майже нічого не говорив, та тепер не мушу мовчати, бо гризе мені й точить сумління один сумнів, котрий вкинувся в душу од того, що сказав нам допіру пан Дон Кіхот.
– Вільно вашій велебності і щось інше говорити, – сказав Дон Кіхот, – а вже з цим сумнівом то й зовсім нема чого таїтися, бо воно ж недобре, коли на душі ото щось муляє.
– Як вільно, то й скажу, – промовив парох. – Сумнів у мене, бачите, ось який: не вірю я жодним світом, аби всі оті мандрівні рицарі, що їх ваша милость низками ниже, справді жили коли на світі і були люди з крові й кості. Навпаки, я гадаю, що все те байки, вигадки, небилиці – от приверзеться комусь уві сні, а він і розповідає, прокинувшись, або ще й не струсивши з себе сонноти.
– І в такий заблуд, – сказав Дон Кіхот, – упадають, буває, люди, що не вірять в існування мандрованих рицарів. Я вже не раз мав нагоду зводити на очі деяким людям сю їхню помилку, досить за нашого часу поширену: іноді мені вдавалось їх переконати, а іноді істина так і залишалась для них недоступною. А се ж, коли хочете, істина незаперечна; я ладен, приміром, стверджувати, що на власні очі бачив Амадіса Гальського: то був чоловік ростом високий, з лиця білий, борода йому гарна, хоть і чорна, очі лагідні і воднораз суворі, на слово скупий, до гніву не скорий і не лихопомний. І так,
Праця Турпіна (див. прим. до розд. VI 1-ї частини) під такою назвою невідома. Деякі коментатори припускають, що Сервантес навмисно примушує Дон Кіхота говорити дурниці, демонструючи хворобливий стан його свідомості.
