Глянув Тарас на ягнята – не його ягнята. Обернувся на хати – нема в нього хати.
Не дав мені Бог нічого!..
І хлинули сльози,
Тяжкії сльози!..
А далі події розвивалися так. «При самій дорозі», недалеко від пастушка дівчина «плоскінь вибирала».
Та й почула, що я плачу.
Прийшла, привітала,
Утерла мої сльози
І поцілувала…
І – поцілувала.
Мабуть, за все своє дитинство не був він таким щасливим, як у мить, коли спізнав перший дівочий поцілунок. Через багато літ зізнаватиметься, що після того поцілунку все змінилося – як за помахом чарівної палички.
Неначе сонце засіяло,
Неначе все на світі стало
Моє… лани, гаї, сади!
І ми, жартуючи, погнали
Чужі ягнята до води…
І все-таки в Поета то було не просто дитяче захоплення бідного хлопчика-сироти, який не мав ні ласки, ні затишку, то була в нього Любов. І дослідники його творчості справедливо назвуть те керелівське дівчатко Шевченковою Беатріче, так часто він використовував у творчості її гарне ім’я. В дитинстві, справді нужденнім і горьованім, вона була його зіркою.
Павло Зайцев у своїй праці «Життя Тараса Шевченка» слушно напише:
«Серед вражень раннього дитинства, що міцно вирізьбилися в душі прийдешнього поета, було одне дуже яскраве, згодом поглиблене пізнішими споминами й переживаннями: це була його ніжна приязнь із сусідчиною дочкою-ровесницею – маленькою кучерявою Оксаночкою Коваленківною. Оксанка і Тарас ще маленькими дітьми вкупі гралися й “любилися”, а потім одне одного й покохали. Сторінки їхнього дитячого роману розгорнуться перед нами трохи згодом, а поки Тарасові мине восьмий рік, ми бачимо цю пару малих перед очима їхніх матерів, що, дивлячись на спільні дитячі забави своїх мазунчиків, жартома розмовляють про їхнє одруження.
Ми вкупочці колись росли,
Маленькими собі любились,
А матері на нас дивились
Та говорили, що колись
Одружимо їх…
До одруження, як відомо, не дійшло (Тарас, на відміну від Оксани, взагалі до смерті залишався бурлакою-одинаком). А втім, якби Тарас ще підлітком не подався у світ широкий, якби лишився в селі, якби став селянином, якби… То, можливо б, вони й побралися. Але знову ж таки – якби…»
А ось чи згадувала Оксана в своєму подальшому житті сусідського хлопчика Тараса, якого любила, – невідомо. Хто тепер скаже? То вже вічна таїна історії. А Поет, пишучи про свою юність, згадуватиме її наче наприкінці свого життя, наче прощаючись із білим світом, а йому тоді виповнилося лишень 27 років (очевидно, на той час – і він це знав – її в Керелівці вже не було), а в такому віці, здавалось би, дивно плакати за своїм дитячим захопленням. Але на той час вона вже була чужою, і це його гнітило і тяжко ранило. «Жодних надій на те, що його колишня любов буде дівувати, аж поки він з’явиться, щоб повести її до вінця, не мав і не міг мати, але у вдячному серці носив її образ, як святощі
