– «щоб послухати, як пташки щебечуть», – загадково казав. А слухаючи пташок та як «світ божий пробуджується», щось писав. Мабуть, вірші. Молився і вмивався надворі, витягнувши з колодязя відро «погожої» води.
По обіді йшов у садок, «до своєї яблуні», туди до нього збігалися діти.
«Кого люблять діти, – казав, – той, значить, ще не зовсім поганий чоловік».
Діти гралися біля нього, частенько й Тарас з ними грався, а коли його по обіді почав долати сон, діти його залишали – «бо дядько вже хропе», – казали і розбігалися. Щоб під вечір знову з’явитися. І тоді за ними приходила Оришка. А забираючи дітей, обдаровувала Тараса такою щиросердечною посмішкою, що в нього, казав, «наче крила за плечима виростали». І ще додавав: «Гарна-гарнюща, бісова молодичка – мені б отаку!..»
У зоряні ясні ночі довго не заходив до хати, гуляв у дворі, кажучи, що «зіроньки не пускають до хати. Та й скільки того життя в чоловіка, щоби таку красу ґавити…»
У серпні 1859 року Шевченко нарешті отримав довгоочікувані гроші, що прийшли йому за малярські роботи, до дрібниць розрахувався з молодицею, не забувши жодної послуги, обдарував наймичок і особливо щедро, як казав, «дурну Оришку», бо не вміє грошей утаїти. І додавав: «У жінки більше серця, ніж розуму… Мені б отаку, багату серцем молодичку, жив би я з нею, як у раю…»
Запитував Оришку, яка від того й геть губилася:
– А, може, підеш за мене, молодичко, га? Заберу тебе до Петербурга, та й будемо жити на Васильєвському острові. Я картини малюватиму та вірші писатиму, а ти… Ти мене годуватимеш, ну і не забуватимеш любити…
Коли дізнався, що в Оришки є чоловік і що він кудись подався на заробітки й ось-ось повернеться, горював щиро – так йому подобалася «молода-молодісінька молодичка».
Коли прощався, залишаючи гостинну Пріорку, приніс господині та дітям 15 фунтів солодощів – «щоб вони їли та не кашляли». Оришці теж цілу купу солодощів надарував – «це крім мого серця, – додав, – що ти його полонила…»
Оришка пустила сльозу.
– І де ти був раніше, добрий Тарасе, як я одинакувала…
– А я й нині одинакую, – зітхнув. – Мабуть, така мені випала доля.
Як його проводжали, куховарка Федора казала: «Наче каміння навалилося на серце, коли поїхав дядько».
Оришка ж, згадуючи Шевченка, ще довго казатиме: «Приїхав Тарас до нас – і наче ясне сонечко зійшло, а поїхав і наче те сонечко за хмару зайшло…»
А Шевченко теж довго згадуватиме Приорку та короткочасне своє життя в будинку номер 5 (там нині меморіальна дошка) – як гарно йому там жилося… Які там люди!.. А діти!.. А Оришка… Оришку найдовше згадував, бо про таку жінку все життя мріяв. А вона – не дісталася йому.
…Та целомудріє хранила, та страх боялася гріха
«Дорога кумася»
«Тарас Григорович Шевченко, мандруючи Київською губернією в 1845 р., заїхав у Потоки,[5] Київської губ., в маєток В. В. Тарновського, який, чувши про нього, адже Шевченко на
За енциклопедичним словником Брокгауза і Ефрона, Потоки – село в Київській губернії Канівського повіту – за 30 верст від Канева. Нині входить до Миронівського району Київської області. Населення за переписом 2001 року – 1106 осіб. Засноване у 1500 році.
