, з романтичним складом розуму і таким милим глузливим ротиком. Її романтичний характер нагадував крихітні коробочки, одна в одній, які привозять із загадкового Сходу, однак часто стається, їх є на одну більше. Її солодкий рот міг дарувати поцілунок, якого Венді завжди прагнула, і його було добре помітно в правому куточку губ.
Життєвий шлях пані Дарлінґ був таким: багато джентльменів, які були хлопчиками, коли вона була дівчинкою, виявили одночасно, що вони закохалися в неї, й усі рушили до неї додому, щоб запропонувати свої руку та серце, за винятком пана Дарлінґа, який узяв таксі й усіх випередив і таким чином став її обранцем. Він отримав від неї все, крім внутрішньої коробочки і заповітного поцілунку. Він так і не дізнався про цю коробочку, а з часом відмовився від спроби дістатися й до поцілунку. Венді думала, що його міг би отримати Наполеон, але я можу уявити, як він намагається, а потім спалахують пристрасті та грюкають двері.
Пан Дарлінґ вихвалявся перед Венді, що її мати не тільки кохала його, але й поважала. Він був одним із тих експертів, хто знає все про біржі й акції. Звісно, ніхто цього до пуття не знає, але чоловік знав більше за інших, тому часто повідомляв, що акції піднялися чи впали, з таким виглядом, що будь-яка жінка стала б його поважати.
Пані Дарлінґ виходила заміж уся в білому, вона ще якийсь час захоплювалася малюванням квітів, дуже тішилася тим, наче це була якась гра. Та часом їй це набридало, квіти гинули, а замість них з’являлися малюнки дітей без облич. Вона малювала їх, коли зрозуміла, що треба рухатися далі. Діти спочатку з’явилися в уяві пані Дарлінґ.
Першою народилася Венді, потім був Джон, а після нього – Майкл.
Через тиждень чи два після того, як Венді з’явилася на світ, батьки довго сумнівалися, чи зможуть вони її залишити, адже доведеться годувати ще один рот. Пан Дарлінґ страшенно радів, але він був дуже серйозний, сів на краєчок ліжка пані Дарлінґ, узяв її за руку і полічив витрати, в той час як вона благально дивилася на нього. Вона хотіла ризикнути: хай буде, що буде, але від свого не відступиться. Натомість чоловік озброївся олівцем та аркушем паперу, і якщо вона плутала його своїми зауваженнями, то доводилося починати все знову.
– Не перебивай, – благав він її. – У мене в кишені є фунт і сімнадцять пенсів, а ще два шістдесят в офісі. Я можу не пити каву на роботі, це заощадить десять шилінгів до двох і дев’яти, і шести, з вашими вісімнадцятьма і трьома це буде триста дев’яносто сім, п’ять із нульовим залишком у моїй чековій книжці становитиме вісімсот дев’яносто сім… Хто там бешкетує? Вісімсот дев’яносто сім, крапка і додати сім… Нічого не кажи! Та ще фунт ти позичила тому чоловікові, який приходив до нас… Тихо, малеча… Крапка… і завести дитину, але ти вже це зробила! Я сказав дев’ятсот дев’яносто сім? Так, я сказав дев’ятсот дев’яносто сім. Питання лише в тому, чи зможемо ми прожити на дев’ятсот дев’яносто сім фунтів на рік?
– Ще й як зможемо, Джордже, – запевнила дружина чоловіка. Бо вона була на боці Венді, яка була важливішою за них обох.
– Не забувай про свинку, – попередив він майже загрозливо і знову почав лічити. – На свинку – фунт, це те, що я відклав, але вважаю, що на це вдасться витратити тридцять шилінгів. На кір треба півтора, та й кашлюк обійдеться не менше ніж половина цього.
І він продовжував, додавав і віднімав, аж поки нарешті кошти на свинку Венді не урізали до двадцяти шести, а два види кору вирішили розглядати, як один.
Такі ж переживання з’явилися, коли народилися Джон і Майкл, ліміт на них був навіть жорсткіший. Але їх також залишили, і незабаром можна було побачити всіх трьох дітей на вулиці, як вони поважно крокували в школу у супроводі їхньої доглядальниці, панни Фулсем.
Пані Дарлінґ любила, щоб все в будинку було, як належиться, а пан Дарлінґ любив, щоб було так, як в інших людей. Тому їм була потрібна нянька. А позаяк родина була бідна і майже всі гроші йшли на молоко для дітей, то нянькою стала велика чорна собака-ньюфаундленд, яку звали Нена й яка була нічиєю в той час, коли Дарлінґи забрали її в родину. Та вона дуже любила дітей. Дарлінґи знайшли собаку в Кенсінґтонському парку, де вона вешталася, зазираючи в дитячі візочки. Нену дуже не любили недбайливі няньки, яких вона супроводжувала додому і скаржилася на них їхнім господиням.
Нена виявилася справжнім скарбом, а не нянькою. Вона часто купала дітей і вставала до них уночі, якщо хтось із її підопічних хоча б зойкнув. Звісно, її буда стояла прямо в дитячій кімнаті. Нянька бездоганно відрізняла кашель, не вартий уваги, від кашлю, за якого горло треба було обв’язати старою панчохою. Нена вірила в старі випробувані засоби, на кшталт листя ревеню, і не довіряла всім цим новомодним розмовам про мікроби і таке інше. Було чому повчитися, коли нянька вела дітей до школи, ідучи статечно біля них, коли малі добре себе поводили, і повертала їх в один ряд, якщо вони відхилялися від нього.
На копанку Джона (в Англії футбол називають копаним м’ячем, копанка – так коротше) днями вона жодного разу не забула його светр і зазвичай носила парасольку
