глибоко себе зневажаючи. Тоді він справді нагадував ураган.
Але цей чоловік заслуговує виправдання. Він також одягався на вечірку, і все було гаразд із ним, поки справа не дійшла до краватки. Це складна справа, маю вам сказати, бо цей чоловік, який знав усе про біржу й акції, зовсім не вмів зав’язувати краватки. Іноді краватка здавалася без бою, але бували випадки, коли було б набагато краще, якби пан Дарлінґ проковтнув власну гордість і користувався готовими краватками, зав’язаними заздалегідь.
Це був саме такий випадок. Чоловік увірвався у дитячу кімнату, тримаючи в руках неохайно зім’яту краватку.
– Що, що трапилося, любий татку?
– Сталося! – репетував він дуже голосно. – Ця краватка, вона не зав’язується!
Чоловік став небезпечно саркастичним.
– Тільки не на шиї! Хоча на спинці ліжка вона й зав’язується! Збожеволіти, двадцять разів я зробив це на спинці ліжка, а на шиї нічого не вдається! О, це вже ні! То вже даруйте.
Йому здалося, що пані Дарлінґ не збагнула всієї серйозності ситуації, тому він продовжив:
– Попереджаю тебе, матінко. Поки ця краватка не зав’яжеться по-людськи навколо моєї шиї, ні на яку вечерю я не піду, а якщо ми сьогодні не підемо в гості, я перестану ходити на службу, і ми будемо голодувати, а наші діти опиняться на вулиці.
Але й тоді пані Дарлінґ залишалася спокійною.
– Дай мені спробувати, милий, – запропонувала вона і насправді це було саме те, про що чоловік і прийшов просити дружину.
Своїми м’якими прохолодними руками вона зав’язала йому краватку, в той час, як діти стояли навколо, щоб побачити, як вирішувалася їхня доля. Інші чоловіки обурювалися б, що вона вміла зробити це настільки легко, але пан Дарлінґ був занадто тонкою натурою для цього. Він подякував дружині недбало, відразу ж забувши про свій гнів, і вже за мить гарцював по кімнаті разом із Майклом на своїх плечах.
– Який ми тоді влаштували безлад, – зітхнула пані Дарлінґ, згадуючи це.
– Наш останній безлад, – застогнав пан Дарлінґ.
– О, Джордже, а пригадуєш, як Майкл спитав мене: «Мамо, а як ти дізналася, що це саме я?»
– Пригадую!
– Вони були такі милі, як гадаєш, Джордже?
– І вони були наші, наші! А тепер їх у нас немає…
Безлад припинився з приходом Нени. Пан Дарлінґ ненавмисно зіткнувся з нянькою і тут же набрався її шерсті на свої нові штани. І не важливо навіть те, що штани були нові. Це були перші в його житті штани з шовковою стрічечкою по боках! Звісно, пані Дарлінґ тут же почистила їх щіткою, але чоловік знову затіяв балачку про те, яка помилка тримати собаку як няньку.
– Джордже, та Нена – просто скарб!
– Не сумніваюся. Тільки часом я відчуваю, що вона сприймає дітей, як цуциків.
– О ні, любий! Я впевнена, вона знає, що у них є душа.
– Дуже дивно, – зауважив пан Дарлінґ у задумі. – Дуже дивно.
Це був той випадок,
