що тінь захована у великій коробці. Вона мала на увазі креденс, і Пітер підскочив до нього, висунув одну за одною всі шухляди і викинув їхній вміст на підлогу. В одну мить він знайшов свою тінь і так цьому зрадів, що не помітив, як засунув шухляду разом із Тінкер Белл, яка загаялася там.
Хлопчик був упевнений, що як тільки він виявить свою тінь, то зіллється з нею в єдине ціле, як зливаються воєдино дві краплі води. Але нічого такого не сталося і Пітер страшно перелякався. Він приніс із ванни шматок мила і спробував приклеїти ним тінь. Але у нього нічого не вийшло. Тоді він сів на підлогу і заридав.
Він так плакав, що розбудив Венді і та сіла на ліжку. Однак вона зовсім не злякалася, побачивши хлопця, який рюмсав, сидячи на підлозі. Їй просто стало цікаво.
– Хлопчику, – сказала вона ввічливим голосом. – Чому ти плачеш?
Пітер також умів бути ввічливим, він трохи навчився манер у фей. Тому встав і вишукано вклонився. Венді це дуже сподобалося, і вона йому вклонилася у відповідь із ліжка.
– Як тебе звати? – спитав він.
– Венді Мойра Енджела Дарлінґ, – відповіла вона з явним задоволенням. – А як тебе звати?
– Пітер Пен.
Дівчинка не сумнівалася, що його звали Пітером, але це ім’я здалося їй занадто коротким.
– І це все?
– Так, – відповів він дещо різко. Уперше в житті йому здалося, що його ім’я й справді закоротке.
– Даруйте, – сказала Венді Мойра Енджела.
– Немає проблем, – втішив її Пітер.
Дівчинка спитала гостя, де він живе.
– Другий закрут праворуч, – пояснив Пітер, – а далі прямо аж до самого ранку.
– Яка смішна адреса!
Пітер зашарівся. Вперше він відчував, що, можливо, ця адреса й справді була кумедна.
– І зовсім ні, – заявив він.
– Я маю на увазі, – спробувала реабілітуватися Венді, згадавши, що вона все ж таки господиня, – як же її написати на конверті?
Вона зразу ж таки пошкодувала, що згадала про листи.
– Мені не пишуть листів, – відповів Пітер презирливо.
– А твоїй мамі пишуть?
– Я не маю мами, – зауважив він.
У нього не просто не було мами, але йому мама і не була потрібна. Він узагалі вважав, що мама людині ні до чого. Але Венді, однак, одразу відчула, що стала свідком якоїсь трагедії.
– О, Пітере, тепер я не дивуюся, що ти плакав, – сказала дівчинка, зістрибнула з ліжка і підбігла до гостя.
– Я плакав не через маму, – обурився він. – Я плакав, що моя тінь не хоче до мене прилипати. Й узагалі, я зовсім не плаксій.
– Вона що, відірвалася?
– Так.
Тут Венді побачила, що тінь валяється на підлозі, зморщена та жалюгідна. Їй стало шкода Пітера.
– Який жах, – сказала вона, але зараз же всміхнулася, бо помітила, що хлопчик намагався приклеїти
