багато політично обізнаних. «Вони грабують нас, сліпих» – мабуть, найскладніша думка, яку ви коли-небудь почуєте за кавою.
Нова мешканка, котра переїхала до кімнати покійної де Ганс, Еф’є Бранд, видається мені приємною. Ковток свіжого повітря порівняно зі середньостатистичною вдовою, яка човгає вздовж коридорів. Ні, вона також човгає, однак принаймні робить це стильно.
Я мило поговорив з нею і вона розповіла, що насправді це не зовсім її вибір переїхати сюди. Проте вона була рішуче налаштована на те, що це «не дозволить їм загнати мене в могилу», принаймні «поки що».
«Можливо, я захочу, щоби мене кремували. Ще не вирішила».
Я сказав, що також іще не вирішив, і що мені не підходить жодний варіант: шість футів униз чи вгору димоходом. Вона погодилася.
«Альтернатив не так і багато. Можливо, когось можуть скинути в море з повітря. Варто запитати того аргентинського пілота «польотів смерті [17]».
«Не думаю, що його вже випустили із в’язниці», – сказав я.
Не думаю, що обмінювався з кимось подібними жартами, відколи я тут. Навіть розмови з Ефертом були іншого ґатунку. Решта мешканців говорили майже винятково про погоду, їжу чи недуги.
Що ж, погода гарна, їжа стерпна, а завдячуючи потрібним пігулкам, біль сьогодні мені не докучав. Якщо коротко: життя – прекрасне.
Понеділок. 4 лютого
У газеті я прочитав, що хтось переїхав сімдесят шотландських куріпок, коли автівка того хтось злетіла у кювет. Куріпкова бійня. Жахливе, мабуть, видовище. Усе те пір’я… дзьоби… кров… Або вони були загорнуті в один тугенький пакунок, або автівка чималу відстань рвалася до того кювету. Зазвичай куріпки страшенно нетовариські. Та в будь-якому разі я запитав себе: репортер і справді знав точну кількість упокоєних? А як щодо поранених? Навіть уявити не можу, що всі птахи загинули на місці. Мали би бути й ті, що якийсь час іще дриґалися. Брр… Від усіх цих дошкульних запитань мене почало нудити.
Еферт часто заходив у недільне пообіддя, щоби потеревенити, а заодно і «на келишок того чи іншого». Еферт не перебірливий: вино, джин, бренді, віскі – йому й справді без різниці. Якось, коли ми гостювали у пані Тенкінс, я бачив, як він маленькою чайною ложечкою вихлебтав цілісіньку пляшку яєчного напою. Це все, що вона могла нам запропонувати. Після трьох маленьких келишків він перейшов до супниці й попросив більшу ложку. Так наче його частували заварним кремом. Тенкінс зробила вигляд, що це було найнормальніша річ у сучасному світі, однак впродовж тижнів після того пригощала мене обідом лише тоді, коли Еферта не було поблизу.
Для багатьох пожильців неділя була тим часом, коли вони зустрічали відвідувачів.
«О, хіба відтоді, як ми востаннє бачилися з мамою чи татом, минуло п’ять тижнів? Краще зачекати до неділі». А тоді вони зайдуть на чашку чаю і, широко всміхаючись, якось уже витерплять наступні дві години.
Хендріку, будь
Польоти смерті – форма позасудової розправи над противниками військового режиму в Аргентині під час «брудної війни» в 70-х роках. Перед «польотом смерті» людину за допомогою барбітуратів вводили в несвідомий стан. Потім скидали з борту літака або вертольота у воду – ріку Ла-Плата чи Атлантичний океан.
