досі тремтіла, з усього було видно, що їй страшно. До своїх грудей вона міцно притискала дитину. Її довге густе волосся, що блискучим покровом стелилося на плечі й руки, вилискувало у світлі багаття. Хоча вона вже стала матір’ю, на вигляд була дуже юна. Її обличчя навряд чи можна було назвати обличчям жінки, швидше дорослої дівчини.
Старий П’єр, кинувши в багаття оберемок дров, усміхнувся:
– Ледь викрутились, ma chéri[7], – промовив він, важко дихаючи. – Там, на рівнині, ми були на волосину від смерті. Сподіваюся, такого з нами ніколи більше не станеться. Але тепер усе добре. І вже не холодно, так? Ти вже заспокоїлася, не боїшся більше?
Він сів поряд із донькою, обережно відгорнув м’яку шкуру, що в неї був загорнутий сповиток, і побачив рожеву щічку маленької Жанни. На дитину й собі дивилася її мати, теж Жанна.
– Нас урятувала дитина, – прошепотіла молодиця. – Вовки пошматували собак, і я бачила, як вони кидалися на вас. Один із них скочив у сани. Спершу я подумала, що це був собака. Але це був вовк. Він хотів нас роздерти й так і зробив би відразу, якби не ведмежа шкура. Вона нас захистила. Далі він кинувся до мого горла. Аж тут заплакала дитина, і він зупинився. Я бачила його червоні очі за якийсь крок від нас. Можу заприсягтися ще раз, що то був пес. За мить він розвернувся й кинувся дерти вовків. Я бачила, як він стрибнув на того, що був майже біля вашого горла.
– Це й був собака, – сказав старий П’єр, простягаючи руки до тепла. – Вони часто тікають від людей і приєднуються до вовків. Я сам мав таких багато. Ma chéri, собака лишається собакою все життя. Ні копняки, ні кривди, ні навіть вовки не можуть його змінити – ніколи. Ось цей був у зграї. Він прийшов із ними, щоб убивати. Та потім він зустрів нас, і…
– І він кинувся нас захищати, – зітхнула дівчина. Вона дала сповиток батькові й звелася на ноги. Її висока струнка постава освітилась у променях багаття. – Він кинувся нас захищати. У нього були страшні рани. Я бачила, як він насилу поповз геть. Тату, а що, як він там… помирає?..
П’єр Редіссон підвівся. Він раптом закашлявся, аж зайшовся, силкуючись стримати ядушливе бухикання. Жанна не побачила, як на його губах з’явилася багряна пляма. Не бачила вона цього й останні шість днів їхньої подорожі сюди з цивілізованого світу. Цей кашель та кривависті плями й підганяли чоловіка якомога швидше дістатися до місця призначення.
– Я думав про це, – сказав він. – Пес і справді був дуже поранений і навряд чи зайшов далеко. Ось, візьми Жанусю й посидь із нею біля вогню, доки я повернуся.
На небесному склепінні діамантами сяяли місяць і зорі. Чоловік попрямував на рівнину. На якусь мить він затримався біля того місця на узліссі, де годину тому їх наздогнали вовки. Жоден із їздових собак не вижив. Їхні задубілі тіла лежали на червоному від крові снігу. П’єр аж здригнувся, побачивши їх. Що, як вовки в своєму шаленстві напали б перше не на собак, а на нього, Жанну й маля? Що б тоді з ними було? Він відвернувся, здавлено закашляв, і на губах його вкотре з’явилася кров.
Моя мила (
