звук, незбагненний навіть для Сірої Вовчиці.
За ярдів триста перед тією рухомою плямою була вузька смуга лісу. Казан додав ходу. Коли бігуни були на півдорозі до лісу, темна пляма раптом зупинилася, перетворившись на чорну нерухому тінь на снігу. Звідти вистрибнув вогненний язик, що його колись-то завжди боявся Казан. За мить над головами почулася дзизкуча пісня жалючих бджіл. Та пес не звернув на них жодної уваги. Він різко загавкав, зграя пришвидшилась – і ось уже четверо вовків біжать нарівні з ним.
Другий спалах – і отруйні бджоли від грудей до хвоста подірявили величезного сірого мисливця, що біг просто біля Сірої Вовчиці. У чорній тіні спалахнула яскрава цятка втретє, учетверте, уп’яте – і от Казан сам відчув, наче його торкнулося розпечене залізо. Останній постріл поцілив собаці у плече, спричинивши пекучий біль.
Троє вовків полягло від рушничного вогню, й інші бігуни вже почали повертати хто правобіч, хто ліворуч. Та тільки не Казан – він і далі біг прямісінько вперед, а його вірна Сіра Вовчиця слідувала за ним.
Їздові собаки вже були розпряжені, тож, перш ніж Казан зміг дістатися до людини, що тримала в руках рушницю, наче кийок, йому довелося вступити в бій з ватагою псів. Він бився, як диявол, а біля нього билася Сіра Вовчиця. Вона орудувала своїми зубами із силою й люттю двох самців. Два вовки прорвалися вперед, і Казан почув прикметний глухий стук рушничного приклада. Пес і далі сприймав зброю в руках людини за ненависний йому кийок. Йому хотілося дістатися до чоловіка, що тримав її, тож він, вирвавшись із бойової веремії, скочив до саней. Лише тепер пес помітив, що на санях було щось живе, якась людина. За мить Казан був уже там. Він глибоко встромив свої зуби в щось м’яке й ворсисте. Потім розчепив пащеку, щоб спробувати вкусити краще, аж тут почув голос! Це був її голос! Жоден м’яз його тіла не ворушився. Казан наче перетворився на безживну кам’яну подобу.
Її голос! Ведмежа шкура відлетіла вбік, і тепер у світлі місяця й зір було видно, що під нею ховалося. Його інстинкт спрацював швидше, ніж могла б зміркувати людина своїм мозком. Це була не вона. Але голос був той же самий, а на блідому дівочому обличчі, що було так близько до його наллятих кров’ю очей, читалася та ж таємниця, що колись запала йому в серце. Тепер він побачив, що вона притискала маля, котре кричало дивним бентежливим криком, і саме тоді він зрозумів: тут, на санях, знайшов не ворожість і смерть, а те, що був покинув у світі по той бік гірського хребта.
Казан повернувся притьмом. Він укусив Сіру Вовчицю в бік, і вона відскочила з переляканим дзявкотом. Усе відбулося миттєво, але чоловік уже був майже долі. Казан одним стрибком ухилився від приклада рушниці й побіг до залишків зграї. Він орудував своїми іклами, як гостролезими ножами. Якщо проти собак він бився, як одержимий, то тепер – із силою десятьох демонів. Чоловік, що стікав кров’ю й ледь тримався на ногах, хилячись, повернувся до саней і лише здивовано споглядав, що відбувається. У Сірій Вовчиці прокинувся
