вона. – Він мене не покине. Він любив мене, попри всю його дикість і лють. І він знає, що я люблю його теж. Він повернеться…
– Послухай!
З глибини лісу почулося довге, сповнене безпорадного суму виття. Так прощався з господинею Казан.
Після цього пес ще довго сидів, вдихаючи на повні груди нову свободу, удивляючись у навколишні глибокі темні лісові яри, куди з настанням світанку потрапляло все більше світла. Відколи його купили на Маккензі й уперше запрягли в сани, він частенько з тугою в серці марив волею – до цього спонукала його вовча природа. Та йому завжди бракувало духу наважитися на це. Тепер вона звихрювала його серце. Тут не було кийків, не було батогів, ні звірів у людській подобі, що спершу викликали в ньому недовіру, а потім ненависть. Вовча кров була Казановим безталанням. Якби вона не текла в його жилах, то палиця давно б упокорила його, а так – лише примножила вроджену лють. Чоловіки були його найзапеклішими ворогами. Вони знову й знову били його ледь не до смерті. Вони називали його «паскудним покручем», цуралися його й ніколи не проминали доброї нагоди хльоснути по спині. Усе його тіло було вкрите шрамами через них.
Він ніколи не відчував до себе ні доброти, ні любові аж до того самого вечора, коли жінка, попри відчайдушний крик її чоловіка, уперше поклала свою маленьку теплу руку на його голову й притулилась обличчям до його морди. Він уже хотів був уп’ястися іклами в її білу плоть, але той ніжний дотик, солодкий голос умить пройняли його прекрасним хвилюванням. Це було його перше пізнання любові. А тепер чоловік прогнав його від неї, від її рук, що ніколи не тримали кийка чи батога. Казан, біжучи все далі й далі, аж загарчав на саму думку про це.
Він підійшов до краю болота, коли вже зовсім розвиднілось. Увесь цей час Казан був переповнений якимось дивним відчуттям занепокоєння, і денне світло геть не розвіяло його. Нарешті він був вільним від людей, так від них далеко, що навіть запаху їхньої присутності в повітрі не відчувалося. Але й не пахло тут ні іншими собаками, ні саньми, ні вогнем, ні товариським спілкуванням чи їжею – усім тим, що для Казана вже давно стало частиною його життя.
Кругом панувала цілковита тиша. Болото лежало в улоговині між двох гірських хребтів. Тутешні смереки й кедри росли низько й так густо, що під ними майже не було снігу, а день скидався на сутінки. Найбільше бракувало йому двох речей: їжі й товариства. І вовча, і собача його сутності бажали втамувати голод, а для собачої важливо було ще й утамувати спрагу спілкування. Обидва бажання могла задовольнити його сильна вовча кров. Вона підказувала йому, що десь у цьому світі безгоміння між двома гірськими хребтами можна було знайти компанію для спілкування, і все, що треба зробити для цього, – це сісти й проквилити про свою самотність. Не раз у глибині його грудей щось починало тріпотіти, підніматися до горла й вилунювати зрештою жалібним скавулінням. Це було не до кінця народжене вовче виття.
Здобути харч виявилося легше, ніж голос. До полудня він піймав і з’їв великого білого зайця. Його тепла плоть і кров смакувала більше, ніж морожена риба чи сало
