в намет, де нещодавно розігралася жахлива сцена.
Казан знав, що таке смерть. Він значно краще, ніж люди, міг виловити її запах у повітрі на віддалі. Він розумів, що смерть скрізь навколо нього, що він сам був її причиною. Він лежав на животі в глибокому снігу і тремтів. Три чверті його єства, те, що від собаки, було перемучене горем, а вовча чверть усе ще загрозливо виставляла ікла і мстиво світила очима.
Тричі господар виходив із намету й голосно його кликав:
– Казане! Казане! Каза-ане!..
Щоразу з ним виходила жінка. У світлі багаття Казан бачив, як світиться її золотаве волосся, достоту як тоді, у наметі, коли він напав і вбив того чоловіка. У синяві її очей відблискувало те ж саме дике жахіття, а обличчя було одного кольору зі снігом. І вдруге, і втретє вона також кликала його:
– Казане! Казане! Каза-а-ане!
І все, що було в ньому від собаки, а не вовка, радісно тріпотіло зі звуком її голосу, і він щоразу поривався повзти до господині, хай би навіть вона його відлупцювала. Але страх бути битим усе ж таки переважав, сковував його тіло. За кілька годин у наметі запанувало мовчання, там уже не снували тіні, а багаття остаточно погасло.
Казан обережно виповз із непроглядного мороку, прокрався повзком до нав’ючених саней, що стояли біля згарища. За саньми в тіні дерев накрите ковдрою лежало тіло чоловіка, якого вбив Казан. Туди з намету його виволік Торп.
Пес ліг мордою до теплих жарин, підставивши під голову передні лапи. Він припав очима до намету, бувши готовий дременути в ліс, щойно там хтось заворушиться. Але від сірого попелу згорілого вогнища тягнуло теплом, і пес почав заплющувати очі. Кілька разів він пересилював себе, намагаючись пильнувати. Та все ж таки його важкі повіки зрештою склеїлись.
У сні він тихо скавулів, м’язи його сильних лап час від часу здригалися, і по його рудуватій спині пробігало тремтіння. Торп, що тепер спав у наметі, якби тільки глянув на Казана, то одразу ж зрозумів би: пес бачить сни. А золотоволоса Торпова дружина, що лежала, притулившись до чоловікових грудей, і раз у раз здригалася, як і Казан, знала б, що йому снилося.
А снилося безстрашному псові, що він знову рветься з ланцюга. Його щелепи клацнули сталевими кастаньєтами, і цей різкий звук його й розбудив. Він схопився на ноги, шерсть на хребті наїжачилась, а вискалені ікла заблищали, як ножі зі слонової кості. Він прокинувся саме вчасно. З намету чулося ворушіння. Його господар прокинувся, і якщо зараз не втекти…
Казан швидко кинувся в хащу густого смерекового лісу й сховався там, висунувши з-за дерева тільки голову. Він знав, що господар його не помилує. Торп відбатожив його лише за те, що пес кинувся на Мак-Кріді. Тоді йому був би кінець, якби дівчина за нього не заступилася. А тепер він порвав горло Мак-Кріді, забрав його життя. За це його точно не помилують. Навіть жінка не зможе його врятувати.
Як шкода, що господар повернувся після того, як він перегриз Мак-Кріді вени. Як було б добре, щоб Торп і далі лежав, стікаючи кров’ю,
