болота й ліси, через засніжені гірські хребти. Це було виття, відголоски якого в цю зоряну ніч були чутні на милі довкола.
А тоді запала приголомшлива тиша. Казан і Сіра Вовчиця сиділи пліч-о-пліч, утупивши очі в темряву, звідки щойно лунало виття. Це далеке виття збурило в їхніх серцях дивні загадкові зміни. Те, що вони чули, було не попередженням чи погрозою, це був поклик Братства. Ген там далеко, позаду рисі, лисиці й ільки, були їхні соратники – дика вовча зграя, Братство Вовків, де право на всяку плоть і кров було спільне, де діяв варварський соціалізм дикої природи. Тож Сіра Вовчиця, сівши на задні лапи, відповіла на це виття врочистим посланням, що сповіщало її голодних братів: наприкінці стежки їх чекає бенкет.
Рись, почувши виття з двох сторін, тихцем загубилась у широких, припорошених місяцем просторах лісу.
Роздiл XV
Двобiй пiд зорями
Казан і Сіра Вовчиця сиділи й чекали. Минуло п’ять хвилин, десять, п’ятнадцять, і Сіра Вовчиця почала непокоїтися. На її поклик відповіді не було. Вона знову завила. Казан тим часом сидів біля неї, слухав і тремтів. Але й тепер навколо стояла та ж мертва тиша ночі. Так у зграї не велося. Вовчиця знала, що її точно почули, тож це мовчання її спантеличувало. А тоді в одну мить вони зрозуміли, що зграя чи, може, самотній вовк, чиє виття вони чули, дуже близько до них. Запах посилювався. За хвильку чи дві Казан побачив у місячному світлі рухому постать. За нею простувала ще одна, далі ще – аж доки п’ятеро захожан зупинилися півколом за ярдів сімдесят від них. Вони розляглися на снігу й стали чогось нерухомо чекати.
Сіра Вовчиця загарчала. Коли Казан глянув на неї, то у світлі зірок побачив, як його сліпа пара позадкувала, прищулюючи вуха й погрозливо виставляючи білі зуби. Казан стояв ні в сих ні в тих. Чому вона сповіщала йому про небезпеку? Перед ними-бо були вовки, а не рись. І чому вовки не підходили й не частувалися лосятиною? Він почав повільно підходити до них, а Сіра Вовчиця, скавулячи, звала його назад. Та він не звертав на неї жодної уваги. Легкою ходою пес просувався вперед, високо закинувши голову й настовбурчивши на спині шерсть.
У запаху прибульців Казан відчув щось дивно знайоме. Він попростував ще швидше й, коли їх розділяли якихось двадцять ярдів, зупинився, злегка виляючи густим хвостом. Одна з тварин схопилася з місця й підійшла до Казана. Решта попрямувала за нею. І от вони вже біля Казана, винюхують його, виляють хвостами. Це були собаки, а зовсім не вовки.
У якійсь самотній хижці їхній господар помер, тож вони вирушили в ліси. Усі мали ошийники з лосиної шкіри, а також сліди від упряжі. Шерсть на їхніх боках постиралася, а за одним усе ще тягся трифутовий бабішевий посторонок. Їхні очі, здавалося, віддзеркалювали не сяйво місяця й зір, а сам голод. Вони були худющими, змарнілими, зголодженими, і Казан раптом розвернувся й повів їх бігцем до мертвого лося. Тоді він підійшов до Сірої Вовчиці й величаво сидів біля неї, прислухаючись до бенкетування зголоднілої
