людей, а одного разу вловив вухом навіть сміх білого чоловіка й собачий гавкіт, коли їхній господар роздавав їм щоденний раціон риби. У повітрі Казан ловив їдкий запах диму від вогнищ. Однієї ночі він почув дикий уривок далекої пісні, а тоді знову дзявкотіння собачої зграї.
Поволі, але певно піддавався Казан на спокусу бути з людиною, усе ближче і ближче підходив до поселення – милю вночі, дві вдень. А Сіра Вовчиця, боровшись до кінця у вочевидь програшній боротьбі, відчувала в насиченому тривогою повітрі близькість тієї години, коли її пара, зрештою, відповість на поклик крові, і вона лишиться самотньою.
У поселенні хутрової компанії наставали дні бурхливої діяльності й пожвавлення, дні обліку, прибутків і розваг. У цей час сюди везли золоті гори хутра, щоб трохи згодом переправити їх у Лондон, Париж та інші європейські столиці. Цьогоріч після страшної моровиці цікавість до потоку лісових людей була особлива: хто з них зостався живий? кого вже й на світі нема? Відповісти на ці питання можна було б тільки після весняного перепису мисливців за смухатим звіром.
Першими з півдня з узграниччя цивілізованого світу почали прибувати індіанці-чипеви й метиси зі своїми безпородними псами. Відразу після них із західних безплідних земель потяглися мисливці, що везли з собою вантажі зі шкурками білих лисиць і північних оленів. Їхні довгоногі, широколапі гончаки з Маккензі тягли сани, як коні, і голосили, як побиті цуценята, коли на них нападали гаскі й ескімоські шпіци. З узбережжя Гудзонової затоки мчали зграї лабрадорів. Таким залютим псам нічого не було страшно; здолати їх могла лиш смерть. Низькорослі жовто-чорні ескімоські шпіци, натрапляючи на великих темних маламутів з Атабаски, діяли іклами так само спритно, як і їхні чорняві господарі руками й ногами. Сюди з усіх сторін прибували давні недруги всіх цих псів – гаскі. У повітрі стояв безперервний гавкіт, собаки гризлись і гарчали; в усіх цих чотириногих прокинулась успадкована від своїх прародичів вовків давня жага вбивати.
Лемент, гризня, колотнеча, від перших прибулих собак почавшись, не припинялися від устанку до смерку й навіть уночі при світлі багать. Суперечкам між собаками, між людиною і псами кінця-краю не було. Сніг повсякчас забарвлювався в червоне, а запах крові ще більше додавав люті нащадкам диких вовків.
Щодня з півдесятка боїв кінчалися смертю. Найчастіше гинули безпорідні південці – покручі мастифа, доґа й вівчарки – та повільні, вайлуваті собаки з Маккензі. Навколо поселення стелився дим від сотень багать; біля вогню збиралися жінки й діти мисливців. Коли сніг підтанув так, що став уже не придатним для їзди на санях, керівник факторії Вільямс відзначив, що багато з тих, хто мав би вже приїхати, не прибув. Згодом таких людей викреслювали з реєстраційних журналів як жертв моровиці.
Нарешті прийшла довгождана ніч Великого карнавалу. Жінки, діти й чоловіки готувалися до нього тижнями, а то й місяцями. У десятках мисливських хижок, у почорнілих
