життям, якби його не випередили. Я знову поклав револьвер у футляр і закрив його. Моїм першим імпульсом було викинути його в сміття, але потім до мене дійшло, що цей револьвер – єдиний спадок, що залишився мені від батька. Я припустив, що якийсь лихвар, котрий по смерті мого батька забрав усі наші вбогі пожитки з тієї старої мансарди, що висіла навпроти черепичного даху Палацу музики, як компенсацію за його борги, надумав надіслати мені цей зловісний спогад, щоб у такий спосіб привітати мене з входженням у доросле життя. Я заховав футляр, поклавши його на шафу й підсунувши під саму стіну, де збиралася пилюка й куди донья Кармен не дістала б, навіть якби вона ходила на ходулях, і не доторкався до нього протягом років.
Того самого вечора я знову прийшов у книгарню «Семпере та син» і, почуваючись уже чоловіком, який має власне місце у світі й певні ресурси, сказав книгареві, що хочу купити в нього той старий примірник «Великих сподівань» Діккенса, який мені довелося повернути кілька років тому.
– Назвіть йому ціну, яку захочете, – сказав я. – Назвіть ціну, що дорівнюватиме ціні всіх тих книжок, за які я вам не заплатив протягом останніх десяти років.
Пригадую, що Семпере сумно всміхнувся й поклав руку мені на плече.
– Сьогодні вранці я його продав, – збентежено признався він.
Через триста шістдесят п’ять днів після того, як написав своє перше оповідання для «Голосу індустрії», я прийшов, як і зазвичай, до редакції й не побачив там майже нікого, крім кількох редакторів, які лише кілька місяців тому називали мене ласкавими прізвиськами й казали мені слова підтримки, а сьогодні, побачивши, що я прийшов, удали, ніби не почули мого привітання, і лише зашепотілися між собою. Менш як за хвилину вони накинули свої пальта й зникли, ніби тікали від якоїсь зарази. Я залишився сидіти сам-один у дивовижно порожній залі, дивлячись зачудованим поглядом на десятки порожніх столів. Повільні й важкі кроки в мене за спиною повідомили про наближення дона Басиліо.
– Доброго вечора, доне Басиліо. Що сьогодні відбувається й куди всі поділися?
Дон Басиліо подивився на мене зі смутком в очах і сів за сусідній стіл.
– Усі пішли на різдвяний вечір, який для себе влаштувала редакція, – повідомив він спокійним голосом. – Вам, певно, ніхто нічого про це не сказав.
Я похитав головою, удавши безтурботну усмішку.
– А ви чому не пішли? – запитав я.
– У мене зникло бажання, – відповів дон Басиліо.
Ми мовчки подивились один на одного.
– А якщо я запрошу вас? Куди захочете. «Кан-Соле´», наприклад. Відсвяткуємо удвох успіх «Барселонських таємниць».
Дон Басиліо всміхнувся й повільно кивнув головою.
– Мартін, – промовив він нарешті, – не знаю, як вам це сказати.
– Сказати що?
Дон
